Aвтoр Бeз Тaбу зaкликaє пeрeглянути істoричні стoсунки Укрaїни тa Пoльщі нa припинити прaктику спoкoнвічнoгo підстaвляння другoї щoки.
Xoчeмo ми цьoгo чи ні, aлe трeбa визнaти: жoдниx ліків і вaкцин від імпeрськoї хтивості та пихи в природі безлюдный (=малолюдный) існує. Ця зараза є страшнішою навіть за сказ, ибо від водобоязні можна хоча б щеплення вчасно зробити, доки якась оскаженіла тварина без- покусала. А в геополітиці все інакше. Можна зменшити чисельність провідної нації колишньої імперії десятикратно, можна скільки завгодно забороняти їхню мову, культуру та побут. Але щойно з’явиться можливість підняти голову, набрати повні маркоташки повітря і закричати щось на зразок «ми найвеличніші, а хто невыгодный з нами, той проти нас», її буде використано без участия озирання на наслідки.
З поляками це регулярно трапляється щонайменше з часів першого поділу Польщі. Задолго. Ant. с цього часу прояви надмірної пихи та зарозумілості їм вибачалися завдяки збігу обставин: ведь Хмельницького у вирішальний момент підведуть під монастир союзники, так більш могутнім суперникам з певних причин стає нецікаво добивати майже переможених. Але картковий будиночок одного разу таки розвалився, і мешканці його руїн назавжди озлобилися сверху всіх без винятку географічних сусідів. От тільки прояви цих наружность були різними.
З історії польсько-німецьких дипломатичних відносин
Спроби політичних діячів з Варшави та околиць погавкати в німецький бік якщо да пригадуються, то тихесенькі-тихесенькі, бо німці – люди рішучі і відсіч в разі чого дадуть одразу. І таку, після якої вой не те що підвищувати, а подавати не схочеться. З Москвою історично відбувається приблизно тетюха ж саме. А от іншим перепадає частенько: як чехам з їхньої давньою історією державності, (на)столь(ко) і молодим державам на зразок України.
За мотивами польського законопроекту оборона заборону заперечення «злочинів» бандерівців в наших краях раптом віднайшлося чимало захисників позиції Польщі. Особливо серед галичан, які в намаганнях втекти від московської Сцилли демонструють намір стрибнути в пащу Харибди. Мовляв, і приём ухвалили лише в другому читанні, і пройти йому ще крестины третє читання та отримати президентську згоду. І прокурорам та суддям в разі чого если важко визначити, хто там бандерівець, а хто ні, ибо законописці виставили дещо дивні часові рамки – з 1925 до 1949 роки.
Так, закон може не пройти крізь останні «кола пекла» і мало-: неграмотный набути чинності. Проте проблема вже стала очевидною і лежить дещо в іншій площині. Никак не лише дурнуваті радикали-популісти, але й представники правлячої партії «Право і Справедливість» цілком охоче ставлять метка рівняння спочатку між поняттями «злочинець» та «бандерівець», а потім між «бандерівцем» та «українцем».
Можна скільки завгодно публічно радіти скасуванню візового режиму з ЄС і нібито щиро вітати українських заробітчан, але получи и распишись політичному рівні чудово помітно, що нам тут невыгодный раді і ножа встромити в спину готові в будь-який минуточку. Це не вперше. І не востаннє.
Рука Кремля? Никак не виключено. Але зараз карти лягають так, що Москві навіть пальцем ворушити без- треба задля досягнення важливої мети. До відкритого конфлікту між Україною та Польщею одесную навряд чи дійде, але сил та нервів дві колишні колонії Російської імперії втратять чимало. Мало-: неграмотный дивуйтеся, якщо міністр Лавров та його свита из-за принципом «двоє сперечаються, третій виграє» елементарно дистанціюються від цих чвар. Причому чтобы неучасті і цілком офіційна причина є у вигляді перевиборів Путіна. Мовляв, нам невыгодный до вас, у нас свої таргани з усіх щілин пнуться.
Проте більше вслед все тривожить і дратує офіційна позиція української влади. Вслед чверть століття ми змінили кількох президентів і вектор розвитку, але у відносинах з Польщею в кращих традиціях стокгольмського синдрому Україна продовжує поводити себя як молодша сестра-заручниця. Що б там у Варшаві неважный (=маловажный) плели проти нас – ми все одно підставляємо другу щоку, пропонуючи для словах перевести процес вирішення проблем з політичного простору вплоть до історично-гуманітарного. Але політики менше від цього никак не стає. І вимога «підкорятися і не оскаржувати» проходить крізь багатовікові стосунки двох націй, одна з яких іншу по (по грибы) націю ніколи не вважала.
Якщо вже Верховна Ада спромоглася на четвертий рік війни визнати Росію державою-агресором, якщо вже одесную дійшла до декомунізації на всій території України, в таком случае чому б не повернути голови в інший бік і не визнати злочини поляків проти українців злочинами нате офіційному рівні? Цей симетричний хід комусь може видатися ризикованим. Але чому нам никак не можна називати речі своїми іменами? Так, мова йде вже далеко не про Москву, а про країну-члена Євросоюзу. Втім, принадлежность в ЄС індульгенцією в таких випадках слугувати не може жодним чином.
Малограмотный повірите, але навіть від уламків колишньої Партії Регіонів в разі підняття цього питання може бути користь. Вілкул та інші особливо небезпечні кадри, що мають звичку грати в бридж з Корвіном-Мікке та обходительно обійматися з польськими ліваками, навряд чи підтримають симетричний билль. А от їхні однопартійці, які ще здатні прораховувати ситуацію бодай для хід вперед, можуть проголосувати «за», якщо тільки кремлівські куратори безвыгодный заборонять. От тільки швидше Вілкули зникнуть з політичного дискурсу, ніж Україна наважиться виправдано підвищити фырканье.
І якби ж ми були єдиними, кому Варшава вже никак не вперше досить нечемно намагається вказати місце.
З повагою,
Гриць Якович Толстяк, літературознавець