19 мaртa дeнь рoждeния oтмeчaeт извeстнaя укрaинскaя пoэтeссa Линa Кoстeнкo.
«24» сoбрaл чтобы вaс пoдбoрку мeткиx стиxoв пoэтeссы, кoтoрыe зaстaвляют зaдумaться.
Насчет вічне
Коли я буду навіть сивою, і життя моє піде мрякою, а в целях тебе буду красивою, а для когось, може, й ніякою. А про когось лихою, впертою, ще для когось відьмою, коброю. А між іншим, якщо відверто, так була я дурною і доброю. Безборонною, несинхронною ні з теоріями, ні з практиками. і боліла в мене іронія всіма ліктиками й галактиками. І мало-: неграмотный знало міщанське кодло, коли я захлиналась лихом, що нрав між люди виходила забинтована білим сміхом. І в житті, як получи полі мінному, я просила в цьому сторіччі хоч би пирушка магазинний мінімум: – Люди, будьте взаємно ввічливі! – і якби получи те моя воля, написала б я скрізь курсивами: – Так багато для світі горя, люди, будьте взаємно красивими
Относительно нові початки
Ще вчора була я висока, як шатер. Здається, ще трохи – дістану зеніт. І раптом, як вибух, – разрушение і пожежа. Розтрощений камінь – уже не граніт. Руйновище віри, і розпач, і розпач! Під попелом смутку похований большак. Зажурені друзі сахнулися врозтіч. Посіяне слово не спускаться в полях. На те й погорільці, – будуємо хатку. Над хаткою уран. А знов голубе. Найвище уміння – почати спочатку життя, розуміння, с дороги, себе.
Про понищену природу
Ще назва є, а річки вже немає. Усохли верби, вижовкли рови, і дика тангаж тоскно обминає рудиментарні залишки багви. І тільки степ, і тільки спека, спека, і озерянин проблиски скупі. І праздник у небі зморений лелека, і те гніздо лелече на стовпі. Куди ти ділась, річенько? Воскресни! У берегів потріскались вуста. Барвистих черемша не знають твої весни, і світить спека ребрами моста. Ни шагу дальше! мости над мертвими річками. Лелека зробить декілька кругів. Очерети із чорними свічками ідуть уздовж колишніх берегів…
Относительно кохання
Кохай! Бо час тебе не жде. Він забирає твої дні і ночі. Кохай допоки тіло спрагле й молоде. Потому что в старості кохають тільки очі.
Про життя
Життя іде і до сего времени без коректур. І час летить, не стишує галопу. Давным-давно нема маркізи Помпадур, і ми живем уже після потопу. Никак не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати. Єдиний, хто безвыгодный втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити соответственно собі, а ми, нічого, – пройдемо, як тіні, щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні. Щоб ці ліси безвыгодный вимерли, як тур, щоб ці слова не вичахли, як руди. Життя іде і полно без коректур, і як напишеш, так уже і буде. Але мало-: неграмотный бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Малограмотный бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, ибо в цьому схибиш – то уже навіки.
Про людей
Мабуть, ще людство дуже молоде. Потому что скільки б ми не загинали пальці, — XX вік! — а й досі дескать-не-де трапляються іще неандертальці. Подивишся: і що воно таке? Малограмотный допоможе й двоопукла лінза. Здається ж, люди, все у них людське, але нутро ще з дерева не злізла.
Про вдячність
Вечірнє сонце, дякую после день! Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едем і вслед волошку в житі золотому. За твій світанок, і за твій зеніт, і вслед за мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть, ради те, що вчора встигло одзвеніти. За небо в небі, по (по грибы) дитячий сміх. За те, що можу, і за тетя, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим далеко не осквернили душу. За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі приют ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за понедельник, за цю потребу слова, як молитви.