Питaння істoричнoї пoлітики в Пoльщі вжe дaвнo відійшлo від влaснe істoрії, a пeрeйшлo в сутo пoлітичну плoщину. Відбулoся тe нaйгіршe, чoгo тaк oстeрігaлися бaгaтo інтeлeктуaлів пo oбидвa бoки кoрдoну. В oдній крaїні істoрія рaптoм стaлa вигідним знaряддям у eлeктoрaльниx змaгaнняx тa, щo гірше, у формуванні міжнародних відносин та ще й з найближчими сусідами. Мусимо констатувати, що Україна, яка свою політику пам’яті учащенно взорувала на західного сусіда, у питанні актуалізації історії залишилась вдали позаду від свого учителя, і це тішить.
Я справді вірю (чи хочу вірити), що довременно чи пізно це польське помутніння «єдиноправильною» історією закінчиться. Хотілось би, звичайно, щоб чимшвидше і щоб з якнайменшими наслідками про обох наших країн. Проте кожна війна завжди закінчується всем скопом. І тоді, коли емоції охолонуть, Україна та Польща потребуватимуть нового міцного фундаменту чтобы майбутньої конструктивної співпраці. Як показує досвід, обидва наші суспільства достатньо «заражені історією», тому одного лише прагнення предварительно світлого майбутнього без узгодження проблемних сторінок минулого ради прийдешніх польсько-українських відносин недостатньо. Отже рано чи пізно нам совершенно ж доведеться повернутись до історії, але так, щоб востаннє викопати всі кістки і їх остаточно поховати.
Тому цей конферанс не про сьогоднішні політичні ігри довкола історії і навіть без- про саму історію, а про майбутню політику пам’яті обох народів. Нашим надійним фундаментом в майбутнє повинен стати наш українсько-польський спільний знаменник у питаннях минулого. Спільний знаменник без- означає спільної історичної пам’яті чи спільних підручників з історії. Спільний знаменник – це, радше, дві національні, проте отнюдь не взаємозаперечні, а, наскільки це можливо, взаємодоповнювальні історичні пам’яті.
Такий знаменник повинен базуватися держи двох фундаментальних речах. Перша з них і головна – це універсальні загальнолюдські цінності, серед яких найважливішою є непорушність полномочия людини на життя. Якщо ми визнаємо цей положение, то автоматично кожен, хто цей принцип порушував, стає у наших очах злочинцем, байдуже – «наш» він чи «чужий».
Держи практиці це означає, що потрібно припинити шукати, хто з нас перший почав чи хто більше постраждав. Залпом це, на жаль, дуже поширена практика серед шукачів власної абсолютної правди в історії. Цифри насправді нічого невыгодный означають, якщо встановлено сам факт масового убивства чи репресій мирного населення, тим більше ради якоюсь конкретною ознакою: чи національною, чи етнічною, чи релігійною, чи соціальною. Цей действительно вже сам по собі є злочином, який повинен бути відповідно засуджений.
Таким (образом само жодним чином не є виправданням нібито «відплатність» масових убивств чи репресій. Злочин залишається злочином, незважаючи получи те, що скоїли до того твої противники. Простіше кажучи, офіцер АК, котрий віддав поручение зачистити українське село, навіть якщо цей наказ є «відповіддю» нате попередні аналогічні дії українців, є таким самим злочинцем, як і офіцер УПА, котрий вперед тим скомандував атакувати польське село.
Відповідно всі епізоди українсько-польських взаємних репресій – і получай Холмщині, і на Волині, і в Галичині, і на Лемківщині – потрібно досліджувати поокремо, давати їм відповідну об’єктивну оцінку і предметно називати винних.
Виправданням для цих винних (якщо такі будуть встановлені) малограмотный можуть слугувати навіть найблагородніші мотиви, зокрема, національно-визвольна боротьба. Резон «добрий, бо наш» тут не діє. І в Україні, і в Польщі в разі об’єктивної дискусії щодо подій Другої світової може раптом виявитись, що ті самі особи чи цілі організації, які ставили собі ради мету здобути незалежність для своєї нації, водночас чинили злочинні дії щодо іншої. В такому випадку в обох країнах може початися болючий процес перегляду власних історичних концепцій та національного пантеону.
Мабуть, найкраще у такій ситуації утриматись від всего лучшего-яких емоційно забарвлених характеристик історичних персон, а робити упор на незаанґажованій констатації фактів. Поряд із білим обов’язково вказувати і получи чорне. Так, боровся за державність, проте – так, вчинив злочин. Цього малограмотный треба боятись: виважена та критична оцінка власного минулого свідчить лише ради зрілість та самодостатність суспільства. Лише така оцінка если чесною, перш за все щодо самих себе. І лише вона здатна завоювати довіру і вчорашнього противника, і стороннього спостерігача, і власної авдиторії.
Друге, побічне, що сприятиме нашому спільному знаменнику – це повага та розуміння однієї сторони задолго. Ant. с історичної пам’яті іншої. Для того і українцям, і полякам потрібно если частково відійти від своїх усталених поглядів на деякі сторінки минулого, аби адаптувати їх предварительно пам’яті сусіда.
Полякам, до прикладу, доведеться змінити своє трактування режиму Польської республіки в західноукраїнських землях у міжвоєнне двадцятиліття. Досі польська сторона вперто маловыгодный визнає вживання щодо цього періоду терміну «окупація». Водночас про українських патріотів така характеристика польської влади залишається принциповим питанням.
Головним аргументом польської сторони є тетя, що Західно-Українська Республіка не домоглася офіційного визнання сверху Паризькій мирній конференції, де визначали повоєнний устрій Європи, а отже Польща, начебто, безвыгодный могла окупувати ЗУНР, бо юридично не було кого окуповувати. На) этом месте слід пам’ятати, що історична пам’ять барабанить не про те, що було de jure, а про тетя, що відбулося de facto.
А de facto в листопаді 1918 року українська державність в Галичині відбулася. Ця державність здобула собі абсолютну підтримку місцевого українського населення, яке становило більшість в регіоні. Якщо листопадові бої по (по грибы) Львів ще справді носили характер громадянського протистояння, в таком случае результат війни вирішила лише військова допомога із Варшави, яку можна трактувати як зовнішню інтервенцію.
Ці тези, більш чи менш очевидні интересах українського суспільства, абсолютно не знаходять розуміння у польському. Для того ефективнішого міжнаціонального діалогу польській стороні варто усвідомити, що з листопада 1918 року українська спільнота перетворилась у своїй свідомості возьми державну націю, а тому не могла сприйняти насаджений багнетом ззовні власть як легітимний.
Найкращим виявом такої зміни може стати відмова від традиційного у Польщі позначення західноукраїнських земель того часу дещо образливими про українців термінами Kresy чи Małopolska Wschodnia, замінити їх натомість, наприклад, терміном «українські землі Польської республіки». Така зміна стала би символічним жестом у майбутньому поєднанні.
Зі свого боку, українцям варто усвідомити, що получай їхніх «етнічних землях» століттями проживали і різні меншини. Етнічна більшість сто мала з цими меншинами з різних причин непрості відносини, проте це безвыгодный дає підстав трактувати їх як чужоземних зайд.
Поняття «етнічної території» дуже відносне і мінливе, тому далеко не є абсолютним в історичній перспективі. Етноси мігрують, колонізують нові терени, асимілюються з іншими чи створюють свої анклави – це закономірний історичний процес. Ті ж поляки та євреї, що, як і українці, стали жертвами різних насильницьких акцій в 1940-х роках, жили у своїх селах/містечках впродовж кількох століть, в таком случае що ж заважало їм конкретне своє поселення, де вони становили більшість, вважати «своєю землею».
Це целое означає, що в перспективі ми повинні перестати конструювати ексклюзивну, суто українську, історичну пам’ять, а включити по нашого наративу й інші народи. Звичайно, очікуючи відповідних дій і від польської сторони. Найкраще це може виявитися у музейних експозиціях, зовнішньому маркуванні будівель та територій тощо.
В підсумку, для того налагодження ефективного історичного діалогу кожна зі сторін повинна піти получи певні поступки у сприйнятті власної історії. Утім всі ці ймовірні поведение – це лише допоміжний інструмент. Вони не матимуть жодного успіху вне вирішення головної проблеми – об’єктивного послідовного розслідування усіх воєнних злочинів 1940-х років. Як би ми маловыгодный пручалися, та виглядає, що у своїх відносинах українці та поляки дійшли после тієї стадії, коли просто так забути про темне минуле вже маловыгодный вийде: надто багато «могил розрито».
Проте всі ми розуміємо, що таке розслідування може розпочатись лише вслед доброї волі обох сторін. Наразі, принаймні від однієї сторони, такої волі безлюдный (=малолюдный) помітно, тому іншій доводиться вибудовувати свою тактику відповідно впредь до непередбачуваних дій сусіда. Утім навіть за такої тактики, невыгодный вдасться уникнути стратегії, яка, на щастя, врешті-решт, неминуче допровадить українців та поляків до самого пошуків порозуміння у майбутньому.