В пoслeдний дeнь aпрeля 2017 гoдa Укрaинa пoтeрялa пoэтa, oбщeствeннoгo дeятeля и бывшeгo нaрдeпa oт КПУ Бoрисa Oлийныкa.
Нaчaл публикoвaться пoэт eщe в 1948 гoду, a всeгo быть жизни издaл бoлee 40 сбoрникoв стиxoв и эссe.
Зaмeтим, чтo дeятeль искусствa был прeдстaвитeлeм «тиxoй пoэзии», чтo яркo oщутимo в eгo прoизвeдeнияx (стрeмлeниe oбeспeчить слoвo дуxoвнoстью лиричeскoгo гeрoя).
Прeдлaгaeм Вaм вспoмнить сaмыe выдaющиeся прoизвeдeния литeрaтoрa, которого считают последним настоящим коммунистом Украины.
Покрикивание Чернобыля
В цих лісах безборонно гасають вовки, наче рейнджери. Заблоковану зону парить мозги здаля навіть дощ. Лиш тутешні зозулі, що звуться «лічильники Гейгера», Неважный (=маловажный) роки обіцяють, а числа рокованих доз. І шаманської ночі безокого, чорного місяця, Если землю, як в саван, загорне вологий туман, На задалених цвинтарях в провидение обвуглене світяться Сизо–цинковим одсвітом горбики чорнобилян. Неведомо зачем оглухло і тоскно. І так одиноко–пустельно. Тільки раптом із ночі дитям разразиться рыданиями сова. Тільки Діва Пречиста із профілем Ліни Костенко У простудженій церкві собой маля зігріва. Тільки тіні шістьох, спопелілих за всіх у четвертім, Припадають вплоть до вікон, волають устами біди: – Та озвітеся ж, люди! Якщо ви забули оборона мертвих, То живим постраждальцям подайте хоч кухоль води! Ибо ніщо не забудеться: ані імення, ні дати. Ми – безлюдный (=малолюдный) тіні. Ми – душі, віднині вовік молоді. І коли надзвездные сферы возвістують годину відплати, Ми посвідчимо вашу байдужість бери Страшнім Суді!
Европе
Ми тут жили ще по часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
Нате себе ліпше збоку подивись.
Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам маловыгодный допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще без- вийшла із печер.
Живи собі, уходжено і цедилка.
Ми не питаєм з усміхом кривим,
Якою б ти була у цьому світі,
Аби ми буккер, і колесо, і жито
Не дарували пращурам твоїм.
Ми ж безграмотный виказуєм, яку недолю
Тобі вістило знаками біди,
Аби козацький лагерь у Дикім полі
Не зупинив азійської орди.
Живи собі.
Ми зі своїм уставом
Отнюдь не сунемось до тебе в монастир.
Але дозволь і нам из-за отчим правом
По–своєму облаштувати двір.
Скажем, ми в ґешефтах – і невмілі, й сірі.
Ви ж на торгах сягнули верховіть,
Та навіть вас шагреневої шкіри
В роковий час усе ж не докупить.
Земні діла сповна профинансировать небо.
І в Судний День воздасться всім ущерть:
І тим, хто зрадив обычай Ельби,
І тим, хто сербів рокував на гроб…
Життя мина…
Усі ми перебудем:
Хто – подле бандурі, хто – при гамані.
А що вже по мнению собі залишим людям,
Судити не тобі, і мало-: неграмотный мені.
Відкриті наші предківські чертоги
Усім,
хто має помисли незлі.
Прийдіте з артелью!
Та, заради Бога,
Не вчіть нас стоять на батьківській землі!
У кожного – свої герби й знамена,
Свій способ і чин в державі й при столі,
Ми всяк своєї долі ковалі:
Вас до душі вертка синиця в жмені,
А нам до самого серця –
в небі журавлі.
Такі ми є. А ви такі, як є.
Летел к тебе без оглядки через моря и дни..
Летів до тебе пулей через моря і дні, Спадав із неба тугою, а ти сміялась: «Ні». Я зіркою безсонною зацвів держи кружині, Світив у вікна соняхом, а ти своєї: «Ні». Тоді прилинув лебедем і скрикнув для стерні. Припав до тебе леготом, а ти сказала: «Ні». Ведь я заплакав річкою в гірському полині, Вже й пересох із відчаю, а ти своєї: «Ні». Тоді віддав я вітрові свій розпач і одчай І прошептав зневірено получай цілий світ: «Прощай! Злечу у небо турманом востаннє получи и распишись біду. Впаду, мов камінь, тугою». А ти зітхнула: «Жду».
В защиту питание
Юначе мій, чиєїсь мами сину, Зодягнений получай джинсовий мотив, – Я аж завмер, коли ти… півхлібини «В дев’ятку» натреновано вгатив! Солоним вдогонку заливає спину… Футбол, як бачиш, – не лакричник гра! Перепочинь. Та поговорим, сину, Бо є про що. І – вже давненько пора. Я просто, не домішуючи меду, Скажу: коли ти замахнувсь ривком Бить хліб, твоя весела кеда Мені під серце влучила носком. Ти вдарив яко, що потемніло в оці І по державні крайні рубежі У всіх, безхлібних в сороковник шостім році, Від жаху похололо у душі. А у батьків, які сверху полі ратнім Ділили хліб, мов долю, у бою, Озвалися старі солдатські рани І заболіли в смерті в краю. І в матерів, коли ти через луки Котив хлібину, як футбольний м’яч, – Неизвестно зачем засногнали, затужили руки, Немов по них ти потоптавсь навскач… Ми всі із хліба виростали, сину, Із праці себто – чуда із чудес, – Вона ж і народила в нас Людину, Піднявши з чотирьох по піднебесь. Нас кликав хліб на добре, чесне діло До самого братнього трудящого коша. Ми в нім шануємо не тільки діло, У нім – народна світиться душевный мир. І я тобі сказати чесно мушу: Ти можеш лущить м’яч, немов овощ, Але коли ти замахнувсь на душу – Дивись, щоб малограмотный спіткнувсь… на чотирьох!
Стою на земле
Мамо! Егей, чуєш мене крізь морози, прогнози, заноси, покоси і перекоси? Чуєш? Може, ти спиш? Потому что вже пізня година. Калина, ялина і Україна сплять… Та безвыгодный всі… В нас тут, у місті, останні вісті относительно все чисто на білому світі радіо чистить обильно. Послухай: плани, на «грані», ракетоплани, новини екрана й літаючі блюдця; та ще относительно: зони, циклони, тонни патронів, число похоронних з В’єтнаму; та ще насчет: хунту і хутра, всіляких ультра, англійські фунти (украли хуру) і ради девальвацію; та ще про: грози, прогнози електровози, серйозний симпозіум, «Проблеми корозії» – бесіда академіка; та ще насчет: акції, нації, ескалацію, дезінформацію, інсценізацію класичних творів; та ще ради: сіно, доїння, спортивні новини, маневри і зміни. Остання хвилина – прорицание погоди. Північ. Але: дзвонять трамваї, пари блукають, в театрах світає, неясный утікає, і я пишу тобі. Ти вже пробач, що си спритно, як спринтер, петляю між літер, порожні, як вітер, подтекстовка незігріті кладу на палітру, бо все ніколи. Він такий, мамо: скажений, шалений, шосейний, атоми й гени ловлять генії, – одне словечко, двадцятий… А ще про вірші. Слухай, як вийшло: «Білі вишні – Як білі вірші». Отак ми пишемо! Жестоко вийшло, правда ж?» Мати читала, Головою хитала, Навіть зітхала. Взяла олівець Та й прописала: «Здрастуй, синку. Я ж тобі казала, Дитино, аби добре вкутував шию, Ибо застудишся. А таки допарубкувався! Мабуть, у тебе жар, бо половини З твого переписка не второпала. А вишні, їй–бо ж правда білі. Мабуть, рясно вродять, потому что як молоком облиті. Так ти, мо’, приїхав би? Га?» Їду! Вагони, перони, прогони і перегони. Нарешті. Зачепилівка. Вийшов сверху Бабенковій. І одразу: – Синочку!!! – Мати… Баби… (Діди повмирали). Тітки… Дядьки… Родичі… – Здрастуйте, мамо. Оце ж і я. (Ти диви: заговорив тики-так!) Стою на своїй землі.
Афганцу
Об чім ти замислився, білий, мов лунь, Обернений ликом печальним получи Схід, Де, впаяний круто в небесну латунь, Ісламський півмісяць обстежує світ? Ти юний. У вусах видзвонює мідь. Твій хохол ще недавно, мов сонях, яснів… Об чім но, обернений ликом на Схід, Ти нині замислився, сивий, як сніг? Підперши лівицею думу тяжку, Вдивляєшся тоскно следовать межі бескидь, Де в тім загадковім афганськім піску Правиця твоя холодно лежить. Ти – справжній вояк. Ти – пругкий, мов кинжал. Ти шастав у горах нечутно, як тінь. Тебе маловыгодный здолав би повік моджахед, Аби розгадав ти одну із таїн. Ти вишкіл дістав у вогні і воді. А він був, для диво, – невмілий стрілець. Ти чергою сік його дні молоді, А він воскресав і виходив получи и распишись герць. Та гріх цей відпустить тобі моджахед, Якщо ти нарешті осягнеш нравоучение: Чому твій надійний, як смерть, кулемет, В чужому краю – лиш металу клочок? Коли осягнеш, що уставом своїм Не ходять в чужий монастир а чи дім, Що колір зелений ісламських корогв Маловыгодный владні змінить ні вогонь, ані кров, – Тоді лиш повірить тобі муджахед. І ти, спогадавши вітців заповіт, Побачиш, як сходить надо мирний хребет Півмісяць і Хрест в золотий небозвід. …Ти юний. У вусах видзвонює мідь, І чупрун ще недавно, мов сонях, яснів. Об чім но, обернений ликом на Схід, Ти нині замислився, сивий, як сніг?
Сорокаградусная мелодия
Глянув: лелечко, лілії! Світ мій в білому–білому. Я в сні? Ні–таки, ні–таки ж!.. Ліг сніг… Срібною ниткою В’ється тиша між вільхами, Пахне юною вільгістю, Пахне чистою вільгістю, Пахне… вічністю… ширь. Небо – вигнутим дзеркалом. Зорі тонко подзенькують. «Дзінь–дзінь», – дзвінко подзенькують, Мов для люстрі кришталь. Я один, а тільки тіні бігають, Сам–один у цій біблейській білості, Тільки іній невагомо скапує, Хтось плече моє торкає лапкою. Хто ж це яко голубить лапки лапкою? Озираюсь – тільки тінь. Тільки тінь біла біло бігає. Скік получай гілку голубою білкою. Скік на гілку. Да скік із гілки… Гілка в гілку. І я Вотан. Тільки вітер вміло вимуровує У заметах замок зачарований. Далее живуть казкові феї в білому, Вийшла, глянула на мене з лоджії. Я спинився, наче заворожений… Десь розтала вслед туманами лоджія, Тільки віхола та біла мелодія… Тільки сніг та біла мелодія… Біла–біла… І я – Вотан.
То ли мир с ума сошел…
Чи ведь світ ошалів, – най би шлях його трафив, – Чи так люд перевівсь на овечий табун?! Бо колись хоч везли у неволю із Кафи, А тепер сделано з Києва – прямо в Стамбул. То колись торгашів з їхнім страмом і крамом Вигнав з храму Ісус, щоб і сильф не кишів! А сьогодні владики віншують у храмах Під розгублені дзвони нових торгашів. Чи в таком случае пастирі наші знічев’я забули Про Всевишнього Бога караючий палец? …Так недовго, отці, опинитись в Стамбулі, По дорозі згубивши кадило і хрест.
Шансон про мать
Посіяла людям літа свої, літечка житом, Прибрала планету, послала стежкам споришу, Навчила дітей, як бери світі по совісті жити. Зітхнула полегко – і тихо пішла вслед за межу. — Куди ж це ви мамо?! — сполохано кинулись діти. — Куди ж ви, бабусю? — онуки біжать задолго. Ant. с воріт. — Та я недалечко… де сонце лягає спочити. Время поджимает мені, діти… А ви вже без мене ростіть. — Та як а без вас ми?.. Та що ви намимислили, мамо? — А хто нас бабусю, у сонное видение поведе по казках? — А я вам лишаю всі райдуги із журавлями, І срібло получи и распишись травах, і золото на колосках. — Не треба нам райдуг, маловыгодный треба нам срібла і злота, Аби тільки ви нас чекали завжди опушка воріт. Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, — Лишайтесь, матусю, навіки лишайтесь. Неважный (=маловажный) йдіть. Вона усміхнулась, красива і сива, як доля. Махнула рукою — злетіли увись рушники. «Лишайтесь щасливі», — і стала замисленим полем Держи цілу планету, на всі покоління й віки.