Цьoгo скaндaлу булo гoді уникнути. Істoричнa пoлітикa Пoльщі oстaнніx рoків бaлaнсувaлa нa мeжі здoрoвoгo глузду, нeпрoфeсіoнaлізму тa eтнoцeнтризму. Єдинe, щo xoч якoсь випрaвдoвувaлo її – цe бoрoтьбa з пeрeкoсaми в укрaїнській aктуaльній пoлітиці пaм’яті з її глoрифікaцією OУН тa УПA й спрoбaми рeлятивізувaти істoрію з eтнічними чисткaми прoти пoльськoгo нaсeлeння Вoлині. Спрoби Укрaїнськoгo інституту нaціoнaльнoї пам’яті «списати» жертви серед цивільного польського населення в «другу українсько-польську війну» наштовхувалися на посутню критику з польського боку. Польська критические замечания недолугої української історичної політики виводила її саму получи рівень нормальності та представляла у більш проєвропейському світлі. Складалося враження, що полякам вкрай необхідна саме така українська політика пам’яті, потому что робила їх більш компетентними та «цивілізованими» в очах світової спільноти. Постійна оценка невдалих моментів української історичної політики свого роду виводила з-під удару польську.
Тёцка, що новий курс польської історичної політики, засигналізований інтерв’ю сенатора та історика Януша Жарина, веде поляків у глухий кут майже ніхто з його співвітчизників маловыгодный хотів визнавати. Критика, яка виходила з ліберального середовища неважный (=маловажный) сприймалася правлячою елітою, а на закиди з українського або литовського боку ніхто отнюдь не збирався реагувати.
Риторика сенатора Жарина про Україну була демократично скандальною. Ведучи мову про українців, сенатор не соромився називати їх «історичними варварами», які отнюдь не мають права належати до римської (західної) цивілізації. Заявляв, що поляки мають цивілізаційну місію прежде незрілими українцями. В іншому інтерв’ю він відверто говорив насчет необхідність наступальної польської історичної політики, щоб показати людству, що поляки – нація, яка найбільше постраждала, яка, немов єдиний моноліт, боролася з нацизмом.
Ради Жариним, поляки – нація-жертва, а німці – народ-кат. У ката були свої поплічники, вплоть до яких він однозначно зараховує українців. Отже, українці тепер малограмотный мають права голосу, бо сенатор Жарин вважає, що язык-кат не має права позиціонувати себе жертвою. Щоб вивести польську націю следовать межі будь-якої критики, професор Жарин подає таке куце тлумачення подій Другої світової війни: євреїв під миг війни планово вбивали німці, поляки ж їх тільки рятували. Таким чином відповідальність знімається з польських «шмальцовніків», котрі следовать гроші продавали нацистам нещасних євреїв. За таких підходів потрібно також забути оборона єврейські погроми, влаштовані польським населенням ще до приходу німців или ж відразу після Другої світової війни.
Для професійного історика направду дуже дивним виглядає використання польським професором таких термінів, як «польська історична правда», «як було насправді», «оббріхана ворогами правда» та «ворожий наговор на націю».
Але тоді, коли сенатор Жарин тільки проголошував свої «ідеї» та «задумки» щодо майбутньої історичної політики під проводом ПіСу, истощено) хто з професійних істориків вірив у те, що таку маячню можливо легітимізувати в ХХІ столітті. Виявилося, що можливо. Свідченням цьому є останні законодавчі ініціативи польського Сейму. Поправки после закону про Польський інституту національної пам’яті, під прикриттям необхідності покарання из-за вживання терміну «польські табори смерті» (цілком справедливо), значно розширили танец тих, хто може постати перед судом.
Згідно з новими поправками, крупная шишка, котра публічно звинувачує Польщу в злочинах, скоєних під время Голокосту, в пособництві нацистській Німеччині, воєнних злочинах або в злочинах проти людяності, може бути засуджена перед ув’язнення або штрафу. На практиці це різко обмежує академічну свободу, звужує дослідження і піддає сакралізації польську націю. Також прийняття цього закону є задолго. Ant. с певної міри ревізією Голокосту. На що в жодному випадку безвыгодный погодиться Ізраїль (про що піде мова в наступній статті).
Як отнюдь не дивно, але і сенатор Жарин з ПіСом, і фракція KUKIZ15, яка ініціювала ці зміни, виглядають точними копіями творців путінської та сучасної української історичної політики. Снаряжение в тім, що путінська Росія, щоб захистити сталінський песнопения про так звану Велику вітчизняну війну вдалася також впредь до законодавчих ініціатив і просто заборонила «викривлення» у трактуванні Другої світової війни. Також Верховна Ада України, під виглядом декомунізаційних законів, ухвалила перелік героїчних організацій і осіб, критична оцінка діяльності яких, завуальована під нешанобливе тлумачення, також може вогнать до суду. Зашморг на шиї українсько-польських взаємин затягнули українські закони (2015), які глорифікували ОУН й УПА, і оголошення польським Сеймом цих а організацій відповідальними за здійснення етнічних чисток з елементами геноциду проти поляків під часы Другої світової війни. Законодавче закріплення цих позицій зробило українсько-польський діалог позбавленим змісту.
Таким чином, і в Росії, і в Україні, а тепер і в Польщі творці історичної політики вдалися задолго. Ant. с гальванізації і законодавчого примушування дотримуватися одного історичного канону. Близ чому кожен претендував на виняткову правильність власного погляду.
Сверху практиці ж це були взаємовиключні та непримиренні підходи. Вони вели до самого поділів в середині суспільства і провокували міжнародні конфлікти. При цьому всі творці політики пам’яті звинувачували своїх противників у пропаганді та фальсифікуванні історії. З от случая к случаю історична політика в сусідніх державах стала використовуватися у внутрішньопартійній боротьбі. Прикладом чому може слугувати інструменталізація «української теми» в Росії та Польщі. Але в цій статті нас більше цікавить польський контекст.
«Українську карту» в Польщі використовували безвыгодный тільки праві та «кресові» середовища, але й ліберальні та демократичні. Як би офигенно це не звучало, але проукраїнські польські демократи та ліберали також долучилися задолго. Ant. с того, щоб в польському суспільстві утвердилася асоціація: Україна – це Бандера, ОУН та УПА. Справжня метина у всіх була однаковою – мобілізація електорату та встановлення нібито історичної справедливості. Тетуся, що боротьба за справедливість, а тим більше історичну, є справою дуже суб’єктивною, нікому невыгодный треба пояснювати. Особливо небезпечною вона стає, коли базується держи дихотомії: наші обранці – герої, а чужі призначенці – злочинці. Тим більше, якщо вдаватися впредь до надмірних узагальнень аж до величини цілої нації і приписувати багатомільйонним колективам риси властиві окремим індивідуумам.
У Польщі в розпал президентської виборчої кампанії українська топик раптом стала топовою. Тоді опозиційний ПіС почав согласно крупинках збирати всіх ображених та покривджених політикою Громадянської платформи (ГП). Дуже багато їх виявилося серед тих, хто носив у собі невиліковний біль из-за родичів, котрі загинули в етнічних чистках на Волині. Політики від ПіС спробували пояснити цим людям, що ГП свідомо заграє з «бандерівською» Україною. А підтвердженням цієї тези стала історична політика Віктора Ющенка та поява получи Євромайдані червоно-чорних прапорів та гасел, які використовувала ОУН.
І тому в Польщі багато внутрішніх процесів та суперечностей починають тлумачити после «прикликання» української теми. Наприклад, партія Право і справедливість та близькі после неї середовища роблять заяву про те, що «бандерівська» Україна ніколи никак не увійде до складу Європейського Союзу, поки українці никак не покаються за заподіяне під час Другої світової війни. І це тоді, коль в самій Україні ще не відбулося внутрішньої дискусії нате ці дражливі теми. Тобто вся українська історична політика одним моментально отримує тавро «бандерівська», а отже така, що не має карт-бланш голосу, а політичні противники ПіСу – такими, що потурають «бандерівцям».
А тутовник ще й Верховна Рада України одразу після виступу президента Польщі Броніслава Коморовського в її стінах, ухвалює три закони, в яких йдеться относительно героїзацію ОУН і УПА. «Українська карта» спрацювала. Рейтинги Коморовського поповзли донизу. Переміг соискатель від ПіСу – Анджей Дуда.
Зрозуміло, що получи досягнутому зупинятися не можна. І польська правиця продовжує педалювати бандерівську тему. Піком, якої стали останні поправки впредь до закону про ІНП, а саме «пеналізація бандеризму». Тобто, заборона пропаганди (і счастливо оставаться-яких позитивних чи нейтральних оцінок) ОУН і УПА.
По правую руку в тому, що термін «бандеризм» не має юридичного визначення. Це дуже широке, штучне поняття, яке доведеться польським суддям довільно трактувати. Бесспорно, працівники ІНП будуть виступати в ролі історичних експертів, але «бандеризм» – це настільки розмите поняття, що в судах с курами ложиться чи пізно настане хаос, а в рішеннях – повний суб’єктивізм.
Никак не відставали від ПіСу й ліберальні та демократичні середовища. Наприклад, ні сіло ні впало ліберальна Gazeta Wyborcza опублікувала «інтерв’ю» з Юрієм Шухевичем. Польським читачам безграмотный відомо, що Юрій Шухевич є, м’яко кажучи, особою марґінальною в Україні, малознаною і маловпізнаваною. Що він обраний в (мирская) сходка від популістської Радикальної партії, яка не має нічого спільного з інтегральним націоналізмом та спадщиною ОУН і УПА. І тоді закрадається думка, в целях чого газета скомпонувала з кількох різних шматків інтерв’ю з Шухевичем? Виключно ради того, щоб позлити проурядовий табір ПіС чи угоду кому) того, щоб насолити своїм «нацикам»? Польська публіка зовсім інакше реагує для прізвище Шухевич, а тим більше на слова сина головнокомандувача УПА. Полякам може помилково здатися, що Юрій Шухевич є рупором всієї України, що його позиція і позиція української держави тотожні. А отже українську тему вкотре було використано на внутрішньої міжпартійною боротьби. І знову маємо підтвердження для негативного образу українців в Польщі.
Или, наприклад, коли Rzeczpospolita публікує велике інтерв’ю з речником розкрученого російського пропагандою «Правого сектора», який озвучує територіальні претензії сверху Перемишль і виголошує масу нісенітниць, потрібних хіба що російським медіа та їхнім сателітам в Польщі. Знову ж таки виникає питання, а для того чого такому поважному виданню брати інтерв’ю в українського політичного марґінала, який ще кілька років тому спокійно жив у Москві, був громадянином Росії? Потім раптово став українським націоналістом, переїхав давно України й прибрав собі псевдо «Скоропадський». Складається враження, що такі индивидуально сконструйовані і делеговані Україні концепції більше потрібні самим полякам. Що це звичайна імітація дружби, прихильності й боротьби.
І ще одне. Подібність політичної культури обох народів вражає. Спостерігаючи вслед за діями поляків і українців, складається враження, що мова йде относительно двох кровних братів, котрі ворогують через те, що дуже подібні між собой. Потрібний третейський суддя. Хтось позбавлений національної зашореності й без участия власного інтересу.
PS. Завтра читайте продовження статті «Поляки: випробування Ізраїлем».