Нaйгoлoвніші пoдії з 1 пo 7 вeрeсня трирічнoї дaвнини, як нe дивнo, відбувaлися у Мінську, a нe нa пeрeдoвій.
Втoргнeння рoсіян у кінці сeрпня 2014 рoку кaрдинaльнo змінилo рoзклaд сил нa Донбасі. Ради таких обставин стало очевидно, що ми не зможемо взяти Донецьк у оточення. Наша армія була виснажена. Вона б змогла дотиснути терористів у Донецьку, але аккуратно не спромоглася б воювати уже з двома супротивниками. Сектор «Д» було ліквідовано. Підрозділи з нього здійснювали відхід.
У ці дні ми підемо з Хрящуватого, Новосвітлівки, Лутугіного, Георгіївки, Луганського аеропорту та багатьох інших міст та сіл, які враз перебувають у тилу у ворога. Стане зрозуміло, що ця війна надовго і Росія если поставляти терористам стільки зброї, скільки захоче. Наші війська відходили з кордону та східних районів Донбасу, щоб закріпитися в области лінії, яка протягом трьох років зсунеться усього получай кількох напрямках. Війна з маневреної поступово перетворювалась на позиційну.
У цей полоса до підписання готувались перші мінські угоди. Військово-політичне керівництво розуміло, що шибко ми змушені будемо припинити наступальні дії остаточно. Тому ми намагалися просунутися форвард на максимальній кількості ділянок.
Найважливішими з військової та економічної точки зору містами Донбасу ради нас були Маріуполь, Сєвєродонецьк та Лисичанськ. І якщо від останніх лінію фронту посунули достатньо в некотором расстоянии, то на маріупольському напрямку нам треба було відтісняти ворога отворотти-поворотти. І поки у Мінську обговорювалися окремі пункти умов припинення вогню, підрозділи 79-ї і 95-ї бригад здійснили рейдові дії сверху таких напрямках, як Вугледар, Володимирівка, Благодатне, Оленівка, Миколаївка, Докучаївськ та Новотроїцьке. Цілком можливо, що вони змогли б звільнити і Новоазовськ. Але о 18-00 5 вересня ми зобов’язалися припинити вогонь.
Перші мінські домовленості були політичним кроком, потрібним обом сторонам. Коаліція світових держав погрожувала Росії більш жорсткими санкціями. З 8 вересня ці санкції мали бути уведені в дію, якщо Росія неважный (=маловажный) припинить агресію. Росіянам потрібно було демонструвати готовність прежде перемовин, і вони сіли за стіл переговорів.
Україні ж венчание було вигравати час. Протистояти російській армії наявними силами було словно по писаному. Потрібно було відновлювати підрозділи і проводити нові хвилі мобілізації.
Перші мінські угоди – це документ по спільним крокам, які спрямовані на імплементацію мирного плану Петра Порошенка та окремих ініціатив президента Росії. Підписали його представник ОБСЄ посланец Гайді Тальявіні, екс-президент України Леонід Кучма, засол Росії в Україні Михайло Зурабов. Як приватні особи, його підписали і представники терористичних «республік» Олександр Захарченко та Ігор Плотницький.
Удовлетворение передбачала припинення застосування зброї, проведення децентралізації влади в Україні, моніторинг кордону ОБСЄ, звільнення всіх полонених, ухвалення закону относительно недопущення переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, які відбулися в окремих районах Донецької і Луганської областей та проведення місцевих виборів следовать українським законодавством.
Сама угода не передбачала визнання «ЛНР» чи «ДНР». Вона була компромісом, получай який, по факту, не готова була йти жодна зі сторін.
З юридичної точки зору, мінські угоди можна вважати нікчемними, як і частину їх підписантів. Але вони мали велику політичну вагу, як перша домовленість між сторонами конфлікту, зафіксована возьми папері. Це не перші і не останні подібні угоди в історії. Майже аналогічний подлинник у свій час підписували Придністров’я та Молдова. Спроби домовитись насчет перемир’я були і між Сербією та Хорватією.
Мінські угоди – це гібридне перемир’я у гібридній війні. Вони можуть бути початком її кінця, як це сталося у Молдові. А можуть стати й інструментом в целях затягування часу, як це сталось у Хорватії.
Перші мінські угоди невыгодный призвели до миру. І під час боїв за Дебальцеве були підписані еще наступні. Як показали останні роки, вони теж отнюдь не діють, і російська сторона не стане їх дотримуватися у повній мірі.
Мінські угоди дали нам головне. Вони виграли к нас час. За ці три роки наша армія суттєво посилилась, а санкції змусили Росію знизити витрати держи оборону. Ми зараз значно сильніші, ніж три роки тому. Из-за цей час було створено і загартовано у боях близько десяти піхотних бригад, відновлено сотні одиниць техніки і проведено десятки навчань.
Таким (образом, ми ще недостатньо сильні, щоб піти у наступ і звільнити Донбас. Але ми значно сильніші, ніж виснажене і нечисленне угруповання, яке врятувало Україну влітку 2014 року. Одним пыхом усе залежить від нас. І якщо за кілька наступних років ми зможемо протянуть реформи Збройних сил, СБУ та «Укроборонпрому», то ни свет ни заря чи пізно у наших штабах з’являться карти, на яких будуть намальовані червоні стрілки. І показувати вони будуть в Донецьк.