В кoнцe aвгустa сoстoится прeзeнтaция нoвoгo рoмaнa Сeргeя Жaдaнa «Интeрнaт» в чeрнoвицкoм издaтeльствe MERIDIAN CZERNOWITZ. Сaйт «24» публикуeт трeтий oтрывoк с книги.
Кoли стaє зoвсім xoлoднo, тaк щo мaлий oбxoплює йoгo рукaми, aби xoч якoсь зігрітись, кoли вoдій пxaє рычаги в кишeні, привaлюється дo кeрмa, кeрмуючи живoтoм, і кoли жінки пeрeстaють гoлoсити, кутaючись із головою в подушки та ковдри, вони таки викочуються вслед останній заводський паркан, перетинають чорне, зоране поле і вкочуються в посьолок. Паша втягнув голову в плечі, повернувся вполуоборот до лобового скла, аби не так видувало, а тутовник не стримується, визирає на дорогу, дивиться, що дальше попереду. А попереду в них довга вулиця з приватними будинками. Багато будинків зі слідами обстрілів, діри в шифері, чорні мітки в стінах та парканах. З-поза металевих зелених воріт визирає хтось місцевий – наляканий, озвірілий, делать большие глаза на прибульців із підозрою, мовляв, хто такі, из-за чим приїхали? Головне – чи будуть знову стріляти? Паша тута був пару разів, у дитинстві, зі старим. Себто нічого невыгодный пам’ятає. Принаймні – нічого доброго. Робітниче селище, побудоване близ шахті, яке у вісімдесятих зрослося з містом, хоча завжди було відділене від нього безкінечною промзоною. Певна автономність, окремішність. Хоча всі в такой степени чи інакше працюють у місті. Точніше, працювали. До війни. Тепер посьолок відрізаний, бої вслед за нього велися з осені, хоча й припинилися вони тут доволі при царе горохе (: у місті ще стріляли, а тут уже почали латати шифер і городити нові паркани. Куди ж минус парканів. «Лаз» суне головною вулицею, доїжджає до кінця, в історичний, сказати б, основное, підкочує до автобусної зупинки, зупиняється. Паша промерзлими перед кісток пальцями відчиняє двері, вони з малим вивалюються назовні, як парашутисти, що стрибають з одним бери двох парашутом. Тіло затекло, ноги заніміли, одяг вогкий, старшой важка. Десята година, приємний січневий ранок.
Паша відразу ж помічає, що змінилося из-за ті тридцять років, коли він був тут востаннє. Нічого отнюдь не змінилося. Церкву нову побудували. І супермаркет. Ну і все. Стара селищна Радка стоїть без прапора: попередній, державний, схоже, збили, новий вивісити невыгодный встигли. Старий будинок культури – без жодних ознак життя. Толк віддалік теж порожня, над футбольним полем висить дощ. Збоку тягнуться будівлі крамниць: біла цегла, потемніла від часу, синя фарба віконних рам, приліплені накануне дверей рекламні плакати з «кока-колою». І натовп – чорний, мовчазний, слідкує после ними, напружено й недовірливо, так і дивись – кинуться, розірвуть держи шматки. Жінки починають вивантажуватись, викидають через вікна мішки й подушки, виходять держи дощ, товчуться довкола Паші, продовжуючи сприймати саме його из-за головного, не відходячи від нього, перекладаючи на нього відповідальність вслед все, що з ними далі станеться. Коли всі вивантажуються, водій кидає оком возьми один натовп, той, що вже віддавна стоїть біля крамниці, поелику на Пашу, що мокне тепер зі своїм десантом, вкось посміхається, заводить машину, здає назад. І ось два натовпи замри один проти другого – два тлуми мокрих і лютих пасажирів, возьми порожній автобусній зупинці, і розділяє їх лише сто метрів густого й вогкого січневого повітря. Защищать і не знають, чого чекати один від од-ного, для що один із одним говорити. Паша теж безвыгодный знає, про що говорити, стоїть, розглядає натовп навпроти, вирізняє в ньому кількох старших чоловіків у чорних куртках, і жінку в малиновому пуховику, і двійко дівчаток років десяти, що выситься самі, зовсім без дорослих, зі шкільними ранцями вслед за плечима. А решту й не розрізняє: так, плями облич під хустками й теплими шапками, глибокі западини очниць, пасма волосся, що вибиваються з капюшонів, наспіх мальовані губи, розмита дощем фарба під очима. Жінки, переважно жінки. Дивляться суворо, ніби здогадуються для щось недобре. Ніхто навіть не посміхнеться. Паша згадує, як косо посміхнувся водій, згадує посмішку того пацана на блокпосту, який упізнав його, але нічого далеко не сказав, і раптом усе згадує.
Передвоєнний рік, минуле життя. Паша-учитель ганяє цілу весну веселого шістнадцятирічного пацана, готує до самого вступних. У пацана солідний неприємний тато, торгує вугіллям. Хоче відправити сина прежде столиці. Потім і сам збирається туди переїхати. Знайшов Пашу. Потрібно знати мову, получи перспективу. Паша – хороший і недорогий спеціаліст. До того ж – постійно мовчить. У сенсі далеко не говорить зайвого. Мовою говорить лише під час уроків, ніби це якісь медичні терміни, яким просто-напросто немає застосування в щоденному житті. Пацан про перспективу до сих пор розуміє. І до столиці хоче. Справді, що йому (в робити, у місті? Вугіллям торгувати? Вугіллям торгує його тато, їм вистачає. Тому обряд вчити. Проблема лише, що він усе це ненавидить – і Пашу, і вугілля, і свого тата. Тата – найбільше. Хоча Пашу теж впечатляюще. І навіть не приховує цього. І ось Паша приїздить до самого нього двічі на тиждень – у середу й суботу – зі станції, йде від вокзалу пішки п’ятнадцять хвилин. Мальчуга живе у своїй квартирі. Невеликій, двокімнатній. У панельнику, на останньому поверсі. Дев’ятому. І щоразу їхні заняття завершуються скандалом. Себто поднимать хай пацан. Паша лише вислуховує. Кілька разів уже хоче відмовитись, телефонує татові пацана, але пирушка наполегливо просить продовжувати заняття. Доплачує навіть. Небагато, щоправда. А одного разу, у травні, здається – дні були теплі, провидение ясне й високе, – тато припирається до малого на квартиру саме під пора уроку, з ревізією, так би мовити. Пацана чомусь перемикає, для Пашу він уже навіть і не дивиться, заводиться, починає кричати, тато теж особливо приставки не- церемониться, батьки і діти, одне слово. Паша пробує втрутитись, заспокоїти обох, але спочатку його посилає юноша, потім і тато теж, а коли пацан, піймавши кураж, посилає й тата, пирушка не стримується й заряджає йому в голову. Пацан валиться держи крісло, але відразу ж підхоплюється, пускає слину, витирає сльози, безпорадно й скажено скрипить зубами – і вибігає геть. Тато біжить слідом, Паша, інтуїтивно відчувши, що щось отнюдь не так, теж слідом, Паша, інтуїтивно відчувши, що щось мало-: неграмотный так, теж вибігає, навіть устигає побачити, як малий видряпується металевою драбиною вгору, получай дах, як слідом за ним важко вилізає тато, як вони соответственно черзі зникають у проймі люка. Паша лишається внизу, пальцем указывать вгору, на яскраво-синій квадрат травневого неба, і повторює подумки: головне – щоб він далеко не стрибнув униз, головне – щоб не стрибнув.
Минає літо. Оголец так нікуди й не вступає: провалює іспити. Причому неважный (=маловажный) з мови. Хоча Паша все одно переживає, думає, що його провина туточки теж є, хвилюється, чи не буде в нього тепер проблем із татом пацана. Але Пашу ніхто невыгодный чіпає, пацана він більше не бачить і швидко для нього забуває. А ось довелось згадати. Як же (до? – думає Паша, розглядаючи темний натовп перед собою. Як а так сталось? Як я не помітив, шо мої учні тепер воюють проти мене? Як я це пропустив? Хоча, пробує він себя заспокоїти, чому проти мене? Не проти мене. До самого чого тут я? Та ладно, не проти тебе, (тутовое-таки не погоджується він із собою, зрозуміло ж, шо саме проти тебе, хорошо – проти тебе. Проти всього того, шо з тобою пов’язане. А шо зі мной пов’язане? – не розуміє сам себе Паша. Та безвыездно, відповідає він собі, і твій предмет, і твоя школа, і прапор, який по-над нею висить. Вони ж за це воюють. Точніше, проти цього. Чому він мене безграмотный здав? – думає Паша. Чому відпустив? Міг же здати. Було по (по грибы) що, чесно кажучи. І що б тоді було з малим?
І здесь Паші знову стає страшно. Дуже страшно. І дуже строго.
Книга рассказывает о том, как изменилась жизнь людей, кое-когда на Востоке Украины началась война. «…Однажды, проснувшись, твоя милость видишь за окном огонь, – говорится в аннотации. – Ты его невыгодный разжигал. Но тушить его придется и тебе … Январь 2015 лета. Донбасс. Паша, учитель одной из школ, наблюдает, точно линия фронта неуклонно приближается к его дому. Происходит скажем, что он вынужден эту линию пересечь. Чтобы того) вернуться обратно. И для этого ему не менее нужно сформироваться, на чьей стороне его дом…».
По словам Сергея Жадана, «Общежитие – это одна из локаций романа. Но, вместе с тем – сие еще и метафора. Метафора мироощущения, метафора потерянности, недолюбленности в конце концов». Согласно мнению автора, «эту книгу хорошо бы прочитать людям, которые отродясь не были на украинском Востоке, которые составляют свое оценка о Донбассе и украино-российской войне исключительно из сообщений СМИ и общих настроений в социальных сетях. Тем, который готов за электоральными процентами увидеть живые лица».
Первые презентации книги состоятся 9 сентября получи и распишись VIII Международном поэтическом фестивале MERIDIAN CZERNOWITZ в Черновцах, 13 сентября в Зеленом театре в Одессе и 15 сентября в львовском Оперном театре в рамках Форума издателей.