В кoнцe aвгустa в чeрнoвицкoм издaтeльствe MERIDIAN CZERNOWITZ увидeл свeт нoвый рoмaн Сeргeя Жaдaнa «Интeрнaт». Сaйт «24» публикуeт пeрвый oтрывoк изо книги.
– Пoїдь, зaбeри йoгo, – кричить стaрий.
– Її син, – відгукується Пaшa у відпoвідь, – xaй сaмa зaбирaє.
– Він твій плeмінник, – нaгaдує стaрий.
– І шo?
– Він мій oнук.
І всe цe, нe вимикaючи тeлeвізoрa. Тeлeвізoр він нe вимикaє навіть уночі. Він у них, наче вічний вогонь: горить мало-: неграмотный так для втіхи живих, як у пам’ять для померлих. Старий дивиться прогноз погоди, ніби там мають згадати його ім’я. Если прогноз закінчується, якийсь час сидить, мовби не вірить почутому. Паша телевізор неважный (=маловажный) дивиться, особливо останній рік, коли новини просто лякають. Сидить у своїй кімнаті, по (по грибы) столом, заваленим підручниками, не витримує, підіймається з канапи, виходить надвір. Старий обертається получи и распишись звук, канапа прострілює пружинами, як сухе гілля в скаутському багатті. Меблі в домі старі, але живучі: теперішніх господарів напевне переживуть. Сибс пропонувала бодай перетягнути крісла, але Паша відмахувався. Яке перетягнути, говорив, це, говорив, як підтяжки в сімдесят років робити: можна, звісно, але краще взяти знеболювальне. Святая мать останнім часом майже не з’являлась, то й про перетягування ніхто більше мало-: неграмотный говорив.
Паша любив цей будинок, жив шелковица ціле своє життя, збирався жити далі. Його побудували німецькі полонені, відразу після війни. Була це доволі простора будівля получи и распишись дві родини. Друга вулиця від залізничної станції, густозаселений приватний квадрант, в якому жили переважно станційні робітники. Все їхнє селище й будувалося довкола станції: вона давала роботу, вона ж давала й надію, подібна в чорне від паровозного диму серце, що прокачує приют довколишніх балок і лісосмуг. Навіть тепер, коли депо стояло порожнє, наче басейн, із якого спустили воду, і в майстернях жили хіба що ластівки та бомжі, життя безвыездно одно трималося залізниці. Просто тепер не було роботи. Чомусь саме в робітничих селищах робота зникає в першу чергу. Майстерні прикрили, й усі розійшлися у своїх справах, поховалися в соответствии с тісних дворах із пересушеними від пекучого літа колодязями та погребами, всі запаси в яких закінчувалися ще предварительно Різдва.
Хоча ось Паші нарікати гріх: який-мало-: неграмотный-який бюджетник. Так-так, думає Паша, виходячи сверху вулицю й причиняючи за собою оббиті лікарняними ковдрами двері, який-неякий смета, який-не-який бюджетник. Сніг на подвір’ї рожево-синій, відбиває призахідне сонце й вечірнє уран, темніє своїми глибокими порами. Гострий на дотик, відгонить березневою водой, прикриває собою в’язкий чорний ґрунт, так що жодних прогнозів никак не треба: зима буде тривати довго, всі встигнуть призвичаїтися, змучитись і звикнути. А коль звикнуть, тоді й почнеться щось інше. А поки світ нагадує грудку снігу в теплих руках: тане, стікає водным путем, проте що далі, то холоднішими стають долоні, тутти менше в них теплого відруху, все більше крижаної застиглості. Тархун, навіть танучи, залишається вбивчою, сонце тоне в складній системі водяних дзеркал та відображень, відігрітися ним ніхто мало-: неграмотный встигає: відразу ж по обіді, за вогкими гудками, що висять надо станцією, починаються сутінки, потому миттєво зникає відчуття відлиги, оманливе відчуття тепла.
Паша измерить будинок, розмоклою стежкою пробирається між деревами. Будинок вони весь життя ділили з якимось залізничним працівником. Півбудинку належало йому, пів – дружній Пашиній родині: татові, мамі, Паші,
сестрі. Років п’ятнадцять тому, коль ще всі жили разом, залізничний працівник свою половину спалив. Устигли загасити. А союз відбудовуватися залізничний працівник не захотів – пішов на станцію, сів получи и распишись потяг у східному напрямку й назавжди зник із їхнього життя. Спалену половину будинку скромно завалили, побілили стіну, жили далі. Зовні будинок нагадував половину хліба держи магазинній полиці. Старий завжди так і купував – половину, аби отнюдь не платити зайвого. І щоб не лишалось зайвого. Життя бери станції навчило.
Чорні дерева в снігах, гостре гілля в тлі червоного неба – за парканом починається вулиця, білі сусідські будиночки, -де-не-де жовті апельсини електричних вогнів, сади, огорожі, комини, з яких здіймаються дими, ніби це втомлені чоловіки выситься і розмовляють на морозі, випускаючи з легень теплий січневий б. Вулиці порожні, ніде нікого, лише на станції миг від часу зчіплюються вагони, металом об метал, наче хтось переставляє залізні меблі. І ще з півдня, з боку міста, цілий с утра до ночи, від ранку, важкі одиночні вибухи – то інтенсивніше, в таком случае розсіяніше. Луна високо розходиться повітрям, акустика взимку перекручена, после кінця важко зрозуміти, звідки летить, де падає. Свіже повітря, благовоние вогких дерев, напружена тиша.Так тихо буває лише тоді, если всі замовкають і починають слухати. Паша рахує до ста і йде вспять. Десять. Минулого вечора було шість. За той самий часы. Цікаво, що скажуть у новинах?
Застає старого в кухні. Той стоїть схилившись коло столу, збирає свою стару спортивну торбу.
– Вдалеке? – питає Паша.
Хоча що питати: ясно ж, следовать малим збирається. Демонстративно кидає до торби газету (як можна перечитувати прочитані вже газети? це ж як читати розгадані кросворди), окуляри (Паша завжди увариться з ним за ці окуляри – товсте скло, викривлене зображення, ти вже краще сонцезахисні носи, радить старому, всегда одно нічого не видно), пенсійне посвідчення (якщо пощастить – проїде безкоштовно), витертий, наче морський камінь, мобільник, випраний носовик. Старий самолично пере й прасує свої носовики, не перекладає це в доньку, не хоче. Раз на місяць стає поперед прасувальної дошки, старанно водить по сірих від часу носовиках, ніби висушує знецінені банкноти. Паша йому постійно порождать паперові серветки, але старий далі користується своїми носовиками, давня звичка, ще з часів роботи в станційній конторі, коль паперових серветок просто не існувало в природі. Та й безграмотный паперових теж. Мобільником старий користуватися майже не вміє, але постійно тягає із собой – побитий корпус, затерта зелена кнопка. Рахунок йому поповнює Паша, без спросу він так і не навчився. Ось тепер старанно по сей день складає, порпається в торбі, мовчить ображено: з ним дедалі складніше, неможливо ні оборона що говорити, ображається, як дитина. Паша проходить давно плити, п’є просто з чайника. Колодязі влітку висохли, з крана пити беспредельно: хто знає, що там у трубах нині плаває. Тому воду кип’ятять, оминають водойми. Старий приставки не- озивається, нишпорить кишенями.
– Ладно, – каже Паша, – з’їжджу, заберу.
Але старий круглым счетом просто не здається. Дістає газету, розгортає, згортає, складає четырехкратно, соває назад до торби. Жовті сухі пальці нервово ламають газетний папір, в Пашу він навіть не дивиться, горбиться над столом, хоче щось догнать, воює з цілим світом.
– Ти почув? – говорить Паша. – Поїду, заберу.
– Отнюдь не треба, – відповідає старий.
– Сказав же, заберу, – дещо нервово повторює Паша.
Старий демонстративно дістає свою газету й виходить. Рвучко відчиняє двері, що ведуть до самого вітальні, – смуга м’якого світла від телевізора падає в темний пергола. Потому різко зачиняє за собою, ніби замикається зсередини в порожньому холодильнику.
Атлас рассказывает о том, как изменилась жизнь людей, когда бери Востоке Украины началась война. «… Однажды, проснувшись, твоя милость видишь за окном огонь, – говорится в аннотации. – Ты его невыгодный разжигал. Но тушить его придется и тебе … Январь 2015 годы. Донбасс. Паша, учитель одной из школ, наблюдает, т. е. линия фронта неуклонно приближается к его дому. Происходит эдак, что он вынужден эту линию пересечь. Чтобы затем вернуться назад. И для этого ему, по крайней мере, нужно сложиться, на чьей стороне его дом … «.
По словам Сергея Жадана, «Школа – это одна из локаций романа. Но, вместе с тем – сие еще и метафора. Метафора мироощущения, метафора потерянности, недолюбленности в конце концов». После мнению автора, «эту книгу хорошо бы прочитать людям, которые что-то не делать (век не были на украинском Востоке, которые составляют свое звучание о Донбассе и украинско-российской войны исключительно из сообщений СМИ и общих настроений в социальных сетях. Тем, который готов за электоральными процентами увидеть живые лица .
Первые презентации книги состоятся 9 сентября получи VIII Международном поэтическом фестивале MERIDIAN CZERNOWITZ в Черновцах, 13 сентября в Зеленом театре в Одессе и 15 сентября вот львовском Оперном театре в рамках Форума издателей.