Кривий Ріг зустрів мeнe зимoвим xoлoдoм. Містo мaйжe прoкинулoсь. Шoстa рaнку к Кривбaсу ввaжaється лeдь нe гoдинoю пік. Рoбітники з різниx кутoчків, мoв мурaxи, тягнуться нa зупинки, aби пoтрaпити у цexи.
Нa вoкзaлі мeнe здивувaлa відсутність рoмів. Ці прoйдисвіти зaвжди були нa місці, скільки я пaм’ятaю приїзди дo рідного міста. Роми, зазвичай, ловлять прибульців сверху вокзальній площі та вимолюють у них сигарети в обмін в пророчі історії майбутнього.
Я вирішив швидко дістатися центру, аби підзарядити вмираючий смартфон, ибо за кілька годин мав розпочатися важкий день сімейних справ.
Водан із центрів торгівлі та активності Кривого Рогу «Соцмісто» для відміну від заводів та фабрик ще не прокинувся. Все торгово-розважальна інфрастуктура тут починала працювати з 9:00.
Мені вдалося розшукати Водан заклад, що працював. Кав’ярня з ностальгійною назвою «Булочна № 1» неограниченно відкрила свої двері.
За барною стійкою стояв спокійний бородань з бейсболкою отворотти-поворотти. У кав’ярні нікого не було, крім двох його друзів. В (видах Кривбасу – це типова історія, коли друзі тусуються у вам на роботі ледь не весь день. Підуть перекусять щось, покурять і знову повертаються для свій пост. А що, власне, їм ще робити?
Кав’ярні, схожі получай цю, у Кривому Розі почали з’являтися, мов гриби після дощу, точка в точку декілька років тому. Відкриття Львівської майстерні шоколаду було кульмінацією цього процесу.
Ради вікном зграї агресивних безпритульних собак вешталися потрісканим проспектом Металургів, вітер здіймав стовпи пилу, турбуючи дешеві пластикові вивіски магазинів.
Получи замерзлій клумбі сиділа двірник з сигаретою в зубах. Ще кілька хвилин тому, ця жінка років 50-ти у потертій фуфайці намагалася вимести постоянно сміття базару у напрямку вітру. Та тепер вона просто-напросто сиділа та солодко курила, прищурюючи очі.
Вулицею ледаче тягнувся свіжепофарбований трали-вали. Як потім мені пояснили місцеві, він був єдиний відремонтований получай цьому маршруті за багато років.
Видається, що по (по грибы) часи мера екс-регіонала Юрія Вілкула про «Соцмісто» просто-напросто забули. Всі гроші на благоустрій продовжують вкладати у віддалені райони, які межують з підприємствами Ахметова.
Засим дороги і парки реконструюють регулярно. Двірники, напевно, там також більш наполегливі. Здогадатись, чому неведомо зачем, нескладно – там живе електорат мера, який залізом і кровля’ю пов’язаний з найбагатшим олігархом країни.
А «Соцмісто» зі своїм зубожілим базаром та захаращеним парком Богдана Хмельницького перетворилося получай прихисток волоцюг, дрібних бандитів та «рішал», які тепер можуть спокійно пити каву по (по грибы) 10 гривень та обмірковувати подальшу незаконну діяльність.
«Соцмістом» керують вірмени! Чи айзербайджанці. Ну-кася, карочє, хтось з них. Знаєш, що тут було бери 8 березня? Прибігла якась мілюзга, ну, один з таких, і каже бабцям, що торгували получай бордюрі: всі скидаємося за місце! Ці квіти стільки коштують, а ці – стільки. Такий, **я, ділок. Я хотів його ****нути, та думаю, разом прибіжить підмога, – розповідав знайомий.
До кав’ярні підійшов волоцюга. Бородань спочатку розсердився, але швидко опора’якшав.
– Ну, иди сюда! – загорлав бородань і протягнув йому щось їстівне. Різкий благоухание волоцюги миттєво розлетівся кав’ярнею і ще довго стояв у повітрі. Трохи покрутившись ради баром, хлопець дав волоцюзі великий пакет зі сміттям.
Давно кав’ярні почали стягуватися відвідувачі з цегляними обличчями у спортивних костюмах з барсетками і поганим настроєм. Вони говорили на полутонах, без емоцій. Очевидно обговорювали примітивні схеми крадіжок, «кидань» та тиску получи малий та середній бізнес.
А кто он экий? АТОшник? – питав чоловік кримінальної зовнішності іншого.
Вони дивились в мене, як на прибульця з космосу. Мабуть, тому що я малограмотный був у спортивному костюмі, а мої звужені штани і хіпстерська зачіска гучно сигналізували «Чужий! Чужий!». Дешево, що мої спортивні штани лежали у рюкзаці.
Вплоть до кав’ярні підкотив битий Жигулі «4-ка» постачальника. Чоловік вочевидь зловживав своїм службовим становищем. Споживання різноманітних смаколиків накануне кави істотно скоротили його жвавість. Чоловік ходив дуже важко та понемногу. Він вручив бороданю кілька коробок і вийшов.
Мені вже був минута вибиратися у місто. Біля секондхендів починали виростати черги. Бери вулиці побільшало людей. Приголомшила кількість військових у формі, яких можна було зустріти ровно по всьому місту.
Лише в Кривому Розі я став свідком того, як роздратований воин АТО показував посвідчення водію маршрутки і майже криком казав: «Я помощник боевых действий, что непонятно?».
Кілька слів оборона транспорт. Усі міські маршрутки та громадський транспорт добре курсують впредь до 20:00. Далі починаються проблеми. Єдине місце, куди майже завжди можна дістатися – це вокзальчик. Вокзальний напрямок найбільш живий навіть у пізню годину.
Я вийшов получи тротуар одного з центральних проспектів міста імені Гагаріна. Він, як і інші прилеглі вулиці, у багатьох місцях залишився з розкуйовдженим асфальтом, яким я його запам’ятав.
В епоху дикого капіталізму за-криворізьки перший поверх проспекту енергійно викупали скоробагатьки. Він швидко обріс бутиками, банками та різними магазинами.
Власники безграмотный турбувалися про благоустрій тротуару навколо і клали плитку лише напроти своїх сходів. Сьогодні ті самі бутики зустрічали мене такими ж гордими сірими сходами, але подекуди зі знищеною плиткою.
Без спросу проспект Гагаріна – один з небагатьох, який зберіг свою назву. Декомунізація докорінно вичистила усі радянські топоніми. Їх у місті виявилося понад 250. Тепер у Кривому Розі з’явились назви вулиць з іменами криворіжців-героїв АТО. Втім, нові назви місцеві в більшості випадків досі ігнорують і вживають старі.
Криворіжці, у тому числі члени моєї родини, демонструють примадонна подвійних стандартів в ідеологічних питаннях.
Знаєш, Діма, я ненавиджу російськомовних, – кажуть мені родичі російською. – Ти знаєш, як вони тутовник дітей називають? Кірюша, Антоша! Який Кірюша? Ми -де живемо в Україні чи ні? – я починаю сміятися, але ніхто мало-: неграмотный жартує.
Ідеологічні питання у місті – дуже популярна материя. Настільки, що навіть на кінцевій вже згаданих маршруток під часок обіду можна почути таке:
Ничего здесь безлюдный (=малолюдный) будет! Потому что мы хохлы! У нас натура такая, хохляцкая, понимаешь?
Більшість криворіжців отнюдь не хочуть в Росію, а дехто відкрито ненавидить її. Ідеологічних сепаратистів немає. Тута працює проста пролетарська логіка: є заводи, а значить – робота. Проросійські сепаратисти принесли війну, яка знищила заводи получи Донбасі. Це криворіжці усвідомили чітко.
Сприйняття всього українського получай рівні «не чуже» не робить з містян патріотів. Хоча і це можна вважати великим прогресом. Тута продовжують ненавидіти владу – тепер не лише в Києві, але й місцеву.
Минулорічна спроба скинути граница, який по старих схемах підкупів пенсіонерів очолив місто, захлинулася якраз черезо перемогу пролетарської логіки.
Більшість криворіжців не хотіли змін. Однак сьогодні відсутність реальної міської інфраструктури, засміченість вулиць, бандитські кришування, які вбивають підприємництво, змушують пролетарську логіку поступитися здоровому глузду.
Звісно, що ніхто з робітників без- піде громити мерію через старий трамвай і погані дороги, але наступного разу вже пошле під три чорти тих, хто пропонував «стабільність». Можливо, навіть підтримає нові сили, які є у місті. Це і если Революцією гідності по-криворізьки.