Ілюзія реінтеграції



Невдолге вступив в силу зaкoн «Прo oсoбливoсті дeржaвнoї пoлітики щoдo зaбeзпeчeння дeржaвнoгo сувeрeнітeту Укрaїни нa тимчaсoвo oкупoвaниx тeритoріяx в Дoнeцькій і Лугaнській oблaстяx». Прийнятий у другoму читaнні гoлoсaми 280 дeпутaтів цeй дoкумeнт мав буремну передісторію, котра тяглася ще з осені 2017-го.

Поданий з ініціативи президента, билль одразу наразився на гостру критику парламентської опозиції. Екс-регіонали затаврували його як надто войовничий, а решта опозиціонерів — як надто угодовський. Аби протягнути його сквозь перше читання, Петрові Порошенку та Олександрові Турчинову довелося вмовляти депутатів особисто. Проблеми були і в парламентському комітеті з питань нацбезпеки та оборони. І це — малограмотный рахуючи мітингів під Верховною Радою, «димовух» у сесійні залі, блокування трибуни та справжнього «бомбардування» преси.

Коротше кажучи, после документ бились так, ніби від цього справді залежало, чи если Донбас реінтегрованим. Але списи ламалися дарма: жодного процесу реінтеграції цей канон не запускає і жодного суверенітету на окупованих територіях отнюдь не забезпечує, а стосується виключно організаційних питань оборони. Схоже, «законом оборона реінтеграцію» він став з легкої руки журналістів, а також з подачі влади, якій конче необходимо пред’явити суспільству якісь дії щодо розв’язання кризи возьми Донбасі.

Що ж тепер, на четвертому році війни, Київ офіційно визнав Росію окупантом, а «ЛНР» та «ДНР» – її окупаційними адміністраціями. Це зафіксовано у новому законі насчет реінтеграцію. Що ще могла продемонструвати влада? Форсоване виконання Мінський угод наразі є безлюдный (=малолюдный) менш фантастичним сценарієм, ніж звільнення Донецька силовим шляхом. Потому что давно зрозуміло, що Мінські угоди — це просто наповнювач порожнечі, котра виникла у стосунках Заходу з Росією у 2014-му році. Розпочинаючи стратегію економічного упокорення Росії, Захід мусив дотриматись етикету і запропонувати їй якийсь вихід з ситуації. В среднем, власне, і народились Мінські домовленості — скоріш теоретична формула, аніж реальний образ действий дій. Через це Київ і Москва поводяться, як праздник мудрий китаєць, що сидить на березі річки і виглядає, коль течія пронесе труп його ворога.

І попри декларативну відданість Мінським угодам, така підвішена ситуація всіх влаштовує. Ми тримаємо оборону і віримо у санкції, Росія — провокує і вірить у близький розкол Заходу. Іншого варіанту, из-за винятком повномасштабної війни, у сторін поки що нема. Саме тому Захід висуває до самого України безліч різноманітних вимог, але не наполягає держи виконанні прописаних у Мінську пунктів: проведення виборів у ОРДіЛО, запровадження «особливого» порядку самоврядування і далі вслед за списком. Але українське суспільство, розігріте войовничим популізмом ще у 2014-у, вимагає від влади більшого: якщо неважный (=маловажный) перемог, то бодай переходу протистояння у виключно дипломатичну площину. А оскільки відвертого спілкування з громадянами влада уникає, народжуються медійні віруси, як ведь закон про реінтеграцію або цілий стос рішень щодо Криму.

У законі насчет реінтеграцію Крим не загадується взагалі, але «кримських» законів і вне того не бракує. Буквально одразу після окупації півострова Верховна Радость заявила про визнання кримських татар корінним народом, гарантувала їм преимущество на самовизначення та збереження самобутності й, щобільше, визнала Меджліс їхнім повноважним органом. У грудні 2017-го Петро Порошенко навіть анонсував прожект змін до Конституції, які уможливлять створення кримськотатарської національної автономії у складі України. Щоправда, з деокупацією півострова усі ці широкі жести безвыгодный мають нічого спільного. У Адміністрації президента ще минулого року стверджували, буцімто мають затверджену стратегію повернення Криму, але вслед за словами заступника голови АП Костянтина Єлісєєва, вона полягала у побудові процвітаючої України та дипломатичній боротьбі. Хочеться вірити, що більш предметну частину не мудрствуя лукаво засекретили.

Хай там як, практичних результатів все одно безвыгодный видно. А тому владі доводиться відчайдушно симулювати. Наприклад, приймаючи рішення, втілення яких — штукенция суто гіпотетична. На тлі відсутності зрушень — що у Криму, що получай Донбасі — така симуляція виглядає все більш непереконливо.

І що ближче впредь до парламентських та президентських виборів, то більше буде «визвольного» популізму. Тетька, що розв’язати проблему окупованих територій Київ разом не здатен, – очевидно. Питання в тому, чому з 2014-го влада уникає говорити суспільству правду, принаймні, формувати у нього більш-менш об’єктивне уявлення насчет ситуацію і про наявні перспективи.

«Перед нами багато довгих місяців боротьби і страждань» – заявив у травні 1940-го Вінстон Черчілль. «Ми лише в підготовчому етапі однієї з найбільш величних битв в історії… Я малограмотный можу запропонувати нічого, крім крові, тяжкої праці, сліз і поту», – сказав британський прем’єр, розуміючи, що настав время говорити відверто. Ну а нашому президентові ще й досі пригадують текст, сказані у травні 2014-го: «Антитерористична операцiя не може i безграмотный триватиме два-три мiсяцi. Вона повинна i триватиме години». Скільки в цьому було популізму, а скільки щирої віри в удивительный – невідомо. Але саме таким курсом і дотепер йде український політикум та істеблішмент. Можливо, надо ними тяжіють українські політичні традиції, можливо — власні страхи поперед. Ant. после суспільством, можливо ще якісь непереборні обставини. Але неважный (=маловажный) треба дивуватись, що Черчіллів серед них не различимо.