Містo Дружківкa (Дoнeччинa): дивнo, aлe мeні xoчeться пoвeрнутися туди щe.
Oфіціaнт у кaфe гoтeлю «Мaн» принoсить мeні вeчeрю. Вибaчaється зa тe, щo дoвeлoся чeкaти 20 xвилин. Пoяснює, щo в рeстoрaні вeсілля: усі прaцівники куxні зoсeрeджeні нa oбслугoвувaнні сaмe йoгo. Питaю, xтo oдружується, – із зaxoплeнням відпoвідaє, щo місцeвa дівчинa із німцeм, причoму спрaвжнім, з Німeччини. Виявляється, він приїжджaв нa дружківський фaрфoрoвий зaвoд вчитися, впoдoбaв рудoвoлoсу житeльку містa.
Oтaк «бaц» і пoщaстилo дівчині, – кoмeнтує oфіціaнт пoдію, – пoїдe з чoлoвікoм дo Єврoпи і пoчнe спрaвжнє життя.
Xлoпeць нe приxoвує рaдoсті зa зeмлячку, вoчeвидь вoнa є йoгo знaйoмoю.
Тим чaсoм, щoб пeрeвeсти пoдиx, дo кaфe зaxoдить діджeй, який прaцює нa цьoму укрaїнo-німeцькoму вeсіллі. Чує мoю укрaїнську, пeрexoдить нa «сoлoв’їну», прeдстaвляється Стaсoм і зaпрoшує мeнe приєднaтися дo гулянь. Зaпeвняє, щo крутитимe укрaїнські пісні. В рoзмoву втручaється бaрмeн, прoсить Стaсa, aби тoй після 23:00 зрoбив музику тиxішe чeрeз тe, щo в нoмeрax гoтeлю рoзтaшувaлaся дитячa футбoльнa кoмaндa із Кривoгo Рoгу. Зaпeвняє, щo гoстям лишe пo 10 років, тому потребують здорового сну.
Дорогою впредь до номера, бажаю спокійної ночі адміністратору. Нате мить спиняю погляд на жовто-блакитному прапорці, який красується получи стійці. Ще помічаю вітрину, яку рясно завішали магнітами получи футбольну тему. Усі вони стосуються донецької команди «Шахтар». Бери багатьох фото «Донбас-Арена» із підписом «Територія наших перемог». Звідси розумію, що у Дружківці є ті, хто сумує из-за командою і великими футболом і мріє, щоб вона повернулася у рідний черта.
На шляху до постоялый двор мені трапляються два святкувальники цього міжнародного весілля: Вотан із них німець, інший – донецький, чи точніше дружківський. По мнению стану обох розумію, що вони підняли вслед за здоров’я молодих чимало келихів і невыгодный тільки підняли. Один із чоловіків пояснює іншому щось німецькою мовою, праздник наполегливо розповідає йому щось російською і розуміються між собой без перекладача. Все завдяки великій кількості випитого.
Впредь до мого номера долітають звуки російської попси, західна музика. Вже майже занурююсь у глибокий неясный, але з нього мене витягують суесловие пісні «…одна любов на весь век життя і Україна, бо в нас іншої нема…». Діджей Стас сказав правду, принаймні одну пісню рідною мовою я почув.
Инвалид олень дивився на трубу заводу…
Зранку мене чекає приємна несподіванка. З вікна відкривається вигляд получи и распишись внутрішній двір готелю. Там дах ґанку пофарбований у кольори національного прапора.
В чепок доїдаю сніданок. Німці чекають нате яйця, які для них готують «получи м’яко», п’ють каву і обговорюють вчорашню забаву. Поводять себя стримано, розмовляють спокійно, негучно.
Ранкова Дружківка пахне димом, амбра чимось нагадує палену пластмасу. По-над містом нависає смог. Прямую вздовж вулицею Московською, мене Водан за одним обганяють вантажні потяги. Одні везуть дари цієї землі – вугілля та ще якісь корисні копалини, інші – гуркотять порожніми вагонами, вочевидь поспішають нате завантаження. Вже із цього можна зрозуміти, що Донбас – це окраина-роботяга а його жителі – люди, які звикли важко працювати. Створив би тільки їм хтось можливості к цього. Адже зараз рівень безробіття в регіоні високий, а малий бізнес поки що розвивається кволо.
Ради залізничною станцією розкинувся парк з алеєю, яка нагадала мені покинутий сквер десь у Прип’яті чи Чорнобилі. Доріжки всипані кількома шарами листя, яке (давно не прибирали і не вивозили, подекуди перебегать гілки, бордюри та інші бетонні елементи знищені.
Из-за парк протікає річка Кривий Торець. Вона місцями занамулена, поросла очеретом і нагадує мшара. До неї, чомусь, як і впредь до парку, нікому немає діла. А ця місцина могла б бути гарною локацією угоду кому) фестивалів, концертів і прогулянок дружківчан, зокрема і матусь із візочками.
Кам’яний саёк колись був красенем. Проте хтось йому ампутував дві айда та роги. Із відполірованої спини розумію, що його частехонько сідлають заради дурощів і селфі. Чего (не хватает насправді знаю про місцеву владу, але враження від парку і річки, які возле від вокзалу, навіюють мені думку, що господарності місцевим чиновникам крестины у когось повчитися.
Ближче предварительно мосту річка вже нагадує річку. Бачу, що в ній таки є влага і там навіть живуть дикі качки.
Полишаю крепыш і рухаюся далі вулицею Соборною. Ліворуч вервичкою тягнуться старание заводів. Зараз гіганти завантажені роботою невыгодный на повну. Ще недавно вони постачали левову частку продукції после Росії, керівництво вважало, що хлеб-соль між державами буде вічною. Одним заходом же ринок країни-агресора зачинений для того українського виробника, а менеджмент заводів вочевидь малограмотный продумав альтернативи: яку продукцію можна виробляти ще і куди її постачати. Праворуч видніється стадіон. Він міг би бути ареною с целью спортивного розвитку міста, культурних подій, однак його бивуак теж бажає кращого…
Кобзар би плакав
Пам’ятники у Дружківці – це окрема лейтмотив. Тут можна натрапити на постаменти, в яких колись стояли комуністичні вожді і відомі діячі. Радянський Смычка розпався, старі монументи зникли, однак місто, бери мій погляд, не прикрасили якісними новими скульптурами. Туточки не увіковічнили в камені чи бронзі видатного патріота Донбасу і України Олекси Тихого чи інших відомих донеччан, дружківчан, представників нашого народу.
Українські пам’ятники у місті є, але краще б мало-: неграмотный було їх у такому вигляді. Предварительно прикладу, у Слов’янську, Краматорську, Святогірську та інших містах Донеччини встановили хороші монументи Тарасові Шевченкові, із надійних матеріалів, Кобзар пальцем тыкать на перехожих у цих населених пунктах із постаментів. У Дружківці ж поета увіковічнили мізерним портретом з пісковику. Його встановили держи бетонній плитці, на такому рівні що місцевим собакам, мабуть, зручно для нього… дивитися. Більше того, роботу скульптора встановили из-за фонтаном, так що, з дороги чи з тротуару її добре і никак не розгледиш. Аби Шевченкові за водограєм никак не було самотньо і так сумно, поруч ще встановили у такому ж стилі пам’ятники Княгині Ользі та гетьману Богданові Хмельницькому.
Заспокоюю себя думкою, що, можливо, це тимчасові монументи і невдовзі міська влада і община продумають гарні пам’ятники. Які би гармоніювали із будівлями заводів-гігантів та іншою забудовою.
Следовать кілька метрів від Шевченка встановили прикордонний стовп. Його стереже велетенська гармата. Це міг би бути чудовий пам’ятник українським прикордонникам, які героїчно спиняли окупаційні війська получи и распишись кордоні з Росією та знищували машини із найманцями і боєприпасами. Але є одне але: стовп неважный (=маловажный) український а радянський. Тобто смужки нате ньому не жовто-блакитні, а червоно-зелені. Мабуть, ця гармата захищала Радянський Комбинация від фашистських військ.
Далеко не можу хоча би кількома словами без- описати житлового фонду Дружківки. Багатоповерхівки (на)столь(ко) і просяться, щоб їхні фасади нарешті оновили. Вікна у під’їздах потребують заміни, а так й подекуди елементарно скла. Старі комунікації нагадують Радянський Объединение. Сумніваюся, що ці кабелі та труби забезпечують комфортне життя дружківчан із якісними комунальними послугами.
А Леся Українка б раділа…
Якщо у центрі звернути з вулиці Космонавтів нате Енгельса, можна натрапити на чудову установу – міську бібліотеку імені Лесі Українки.
Це творчий релка, який працює без вихідних. В його стінах розташували краєзнавчий паноптикум, з експонатів розумію, що в міста цікава і насичена історія. Адже життя получи и распишись його теренах вирувало ще в прадавні часи, тутовник господарювали предки сучасної людини.
Неподалік Дружківки дворянин Ігор потрапив у полон до половців. Тёта, що ці племена були туточки активними, свідчать і численні знахідки – половецькі баби. Це пам’ятки сакрального мистецтва, їхні залишки можна роздивитися у залах музею. Його управляющий Тетяна Долиновська і науковий співробітник Дмитро Білко можуть розповідати багато цікавого стосовно кожного з експонатів. Раньше музею і бібліотеки хочеться неодмінно повернутися ще і послухати оборона бельгійців та французів, які колись робили свій внесок у промислову культуру міста. Ради Олексу Тихого та його затруднительный шлях дисидента, про унікальне підприємство фарфоровий здание і художні розписи його продукції, оборона видатних художників, які починали свій творчий большак тут і увійшли до історії українського та світового малярства…
Саме у бібліотеці імені Лесі Українки і у музеї я зрозумів, що Дружківка, як і вконец Донбас, для українців – це terra incognita. Ми сприймаємо регіон здебільшого, як лише шахтарський та промисловий бок. І мало знаємо про його багату культуру та цікаву і насичену історію.
Хочеться, щоб місцеві активісти та чиновники зробили ставку в розвитку туризму, на іміджі їхньої маленької батьківщини. В мене ж після повернення вплоть до Львова виникло бажання повернутися получи Донеччину ще, привезти сюди друзів, більше подорожувати, адже умови угоду кому) туризму, інтелектуального збагачення та позитивних емоцій дальше є! Ігор Слотюк, журналіст