У пoпeрeдній чaстині стaтті я звeрнув увaгу нa сoрoм’язливу рoздвoєність сучaсниx aдeптів aвтoритaрниx тa тoтaлітaрниx ідeoлoгій, щo спирaються нa істoричні приклaди здeбільшoгo із пeршoї пoлoвини XX стoліття. Йдeться прo тетька, що заклики до реалізації власної політичної програми межують у цих людей із запереченням того, що така політична програма колись була реалізована. Ба більше, згадки насчет ефективність цих режимів у реалізації такої програми сприймаються як образа чи навет із боку опонентів.
Але чому так відбувається? Звідки така зазор’язливість? Припущень щодо цього може бути безліч. Жодне з них малограмотный описуватиме усіх випадків, але кожне може стати основою исполнение) окремого дослідження. Нижче я запропоную одну з можливих пояснювальних схем, яка далеко не претендує на універсальність.
Як на мене, варто запитати, раньше якого суспільного прошарку у першу чергу звертається відповідна політична ностальгія і з якого прошарку рекрутуються активісти цих рухів та організацій. Я дотримуюся тієї думки, що прибічники авторитарних та тоталітарних проектів спрямовують свою програму зовсім приставки не- до уявних «пролетаря» чи «надлюдини». Натомість, вони звертаються перед образу класичного міщанина, з якого гостро кепкували як Смелый Маркс, так і Фрідріх Ніцше – філософи чиїми іменами прибічники згаданих проектів просто так люблять прикриватися.
Що ж це за образ такий? Яке тільки значення у старославянизм «міщанин» не вкладали. Хтось протиставляв міщанство та изощренность, хтось твердив, що міщанину притаманна самовпевненість, відсутність сумніву та потреби пізнавати світ. Хтось говорив насчет прагматичність міщанина та гонитву за матеріальним, хтось – оборона святенництво та лицемірство. Епоха, країна та авторський задум наповнював це мимема різними відтінками. Мені хочеться додати до переліку жемчужное) зерно міщанина таку – експансивний конформізм.
Міщанин безмежно розширює простір свого комфорту. Його впевненість щодо власного життя базується бери знеціненні інших життєвих практик та стратегій. Сама наявність у публічному просторі помітних носіїв відмінного – дратує міщанина. Наявність бездітних жінок дратують жінок, котрі зробили вибір поместить дитину (може бути й навпаки). Наявність у публічному просторі гомосексуальних чоловіків змушують міщанина сумніватися у власній маскулінності. Перелік того, получи и распишись що міщанин поширює зону свого комфорту та того, що його може дратувати, обмежена лише його соціальним досвідом.
Також міщанин частенько не може відрізнити причину від наслідку, не бачить різниці між проблемою та її видимим проявом ли симптомом. Бідність, старість, каліцтво, нещастя тощо – є чимось непристойним з погляду міщанина. Його напутствие та логіка полягає у нехитрій тезі, що поки проблеми далеко не видно і про неї ніхто не говорить – проблеми немає. Про нього людина, котра звертає увагу на проблему, всего ничего відрізняється від людини, котра проблему створює.
Міщанин молить прибрати, наприклад, людей з інвалідністю із громадських місць, ибо відчуває з приводу таких людей дискомфорт. Можна пригадати ситуації, если люди з проблемами зі здоров’ям чи інвалідністю мало-: неграмотный могли придбати абонемент до басейну та спортивного залу. Наскільки це був сумма того, що інші клієнти скаржилися, а наскільки наслідком уявлень власників насчет те, що може відлякувати клієнтів – важко сказати.
Такий дискомфорт може бути спричинений відчуттям провини, страхом опинитися в місці іншої людини, нагадуванням про жахи світу либо просто відчуттям роздратування через неприємний запах чи после власну нехитру соціально-економічну теорію, у межах якої в усіх негараздах винні безхатьки чи, наприклад, євреї. Німецький міщанин міжвоєнного часу акцептував ідею, що його економічні нещастя (та відчуття сорому ради поразку в І Світовій війні) спричинені євреями. Це стало одним з факторів перемоги тієї політичної сили, яка пропонувала усунути євреїв з виднокола міщанина.
Сьогодні кожної зими соціальні мережі вибухають (міщанськими?) міркуваннями ради те, які безхатьки лихі та як від них мерзопакостно тхне, що вони «окуповують» підземні переходи та вокзали. Міщанин помічає проблему бідності лише тоді, коль холод жене людей без квартири до публічного простору. І він отнюдь не здатен відрізнити хворобу від симптому, провину від жертви. Соціальна закорючка в його уяві перетворюється на свідомий вибір та наслідок негативних шала індивіда (див. статтю «Звинувачення жертви»). Він вимагає щось дуже просте і логічне в межах власного світогляду – прибрати (проблему з очей?). Якась дитяча жорстокість, замужество глибини та розуміння, нездатність брати на себе відповідальність вслед за ближнього та страх перед реальністю – ось що характеризує міщанина.
Проте міщанин собственной персоной по собі не є злом, за певних умов він може діяти як справжній кастор, котрий дивує нас запасом своєї мужності, міцності, принциповості та жертовності. Чарівну казку насчет гобіта та трилогію «Володар перстнів» можна прочитувати вследствие призму перетворення міщанина, маленької людини на людину велику, котра зберігає любов раньше побутових дрібниць та радостей життя, але долає обмеженість власного світогляду.
Лише загальна дегуманізація суспільства трудиться з міщанина звичайного співучасника злочинів. Але навіть тоді він неважный (=маловажный) хоче знати, яким чином зникають з його щоденності небажані у його картині світу об’єкти. Він хоче вірити, що селяни щасливі у колгоспах, політичні злочинці перевиховуються вследствие трудотерапію, слабкі діти самі померли у пологових будинках, а євреї переселені для Мадагаскар. Вони хочуть у це вірити і тому вони у це вірять, як вірять людишки у те, що фільм «Кубанські козаки» показує справжнє життя у колгоспі.
Можливо, саме тому промоутери тоталітарних та авторитарних політичних проектів сьогодні приречені получи и распишись описану вище роздвоєність і сором’язливість: вони заграють з колективним міщанином, вони лестять та звеличують його, пропонують тому прості рецепти від усіх негараздів, заспокоюють сумління та перекладають відповідальність нате когось іншого.
Але відповідальність – це частина суб’єктності. Авторитарні та тоталітарні проекти пропонують міщанину перекласти відповідальність получай когось іншого та відмінного, а його власну суб’єктність прагнуть забрати собі. Внаслідок такої транзакції єдиною, врешті, опцією збереження суб’єктності лишається опція спротиву та спокути.
Чимось невловимо нагадує угоду із дияволом.