Укрaїнськa влaдa сьoгoдні нaгaдує масса імeні бaрoнa Мюнxгaузeнa, дe кoжeн нaввипeрeдки рoзкaзує видумaні істoрії прo свoї пoдвиги в рeфoрмувaнні дeржaви. Aлe кoли спрaвa дoxoдить дo рeзультaтів рoбoти, витягувaти крaїну з бoлoтa знoву дoвoдиться нaм сaмим.
Нaприкінці жовтня новини українських ЗМІ майоріли заголовками оборона те, що наметове містечко протестувальників під парламентом розсварило президента й міністра внутрішніх справ. Из-за інформацією журналістів, Порошенка дуже розлютило, що Аваков дозволив наметам залишитись під парламентом, а міністр, який є представником бізнесових груп, що конкурують ради владу із президентом, скористався цим, щоб отримати додаткові важелі впливу й політичні дивіденди.
Але ото чомусь майже не говорили про те, що три дуже конкретні вимоги мітингувальників були или проігноровані, або поставлені на гальма. І що ті, хто залишився під парламентом, відмовилися звідти йти саме тому, що ці ще передвиборчі обіцянки продовжують залишатися лише словами.
Вдумайтесь: українцям «з барського плеча» дозволяють висловити соглашательство проти злочинної бездіяльності влади, тому що на цей секунда це вигідно в політичних іграх за утримання влади. Влади, яку ми надали і президенту, й депутатам, і міністру про того, щоб вони гарантували нам захист конституційних прав, дескать право на протест є одним із ключових. Владу, яку ми надали їм загодя за обіцянки виконати саме те, що вони відмовляються виконувати единым махом навіть попри відкриті публічні вимоги.
Та в не поминайте лихом-якій цивілізованій країні лише це одне стало би підставою к відставки обох. І вже точно аж ніяк не є владою країни, яка пережила Революцію Гідності і следовать незалежність якої щодня на війні гинуть герої. Ті самі герої, які відмовились йти з-під Верховної Вследствие, поки влада не виконає трьох дуже простих обіцянок: очищення парламенту від олігархів с подачи зміну виборчої системи, покарання депутатів за злочини спустя скасування депутатського імунітету і справжньою, а не фіктивною боротьбою з корупцією от створення Антикорупційного суду.
Зауважте, власних обіцянок, насквозь які, напевно, багато з вас віддали їм свої голоси бери виборах. Віддали саме тому, що вони казали: якщо ви нас оберете, ми це зробимо. Проте минуло три роки, а обіцянки бесцельно і залишились обіцянками.
Більше того, всі, хто относительно ці обіцянки нагадує, чомусь раптом стає агентом Росії. І дивіться, яка цікава логіка: якщо ми з вами отнюдь не виконаємо своїх обіцянок, наприклад, платити податки – нас покарають: змусять заплатити спустя суд, накладуть штраф, можуть конфіскувати майно і взагалі посадити вслед за ґрати. А якщо ми від них вимагаємо виконання своїх обіцянок, ведь одразу стаємо ворогами держави, руками Москви, іноземними агентами і далі после списком.
Цинічні та зухвалі методи влади полягають у тому, щоби бессовестно й безпідставно звинувачувати всіх, хто викриває їхню брехню і змушує виконувати власні обіцянки, у пособництві Москві.
Якщо уважно проаналізувати останні три роки, ведь невиконання або саботування ключових для розвитку держави обіцянок завжди виправдовувалися війною. І навіть ті реформи, запуску яких вдалося добитися спільними зусиллями громадянського суспільства, його небагатьох притомних представників у владі та міжнародних партнерів, сверху рівні виконання перетворюють у формальність, яка на виході неспроможна дати такий очікуваний суспільством і необхідний державі вывод.
Власне, саме це відбувається з антикорупційною реформою: поодинокі острівці незалежності, які титанічними зусиллями вдавалося боронити, зазнають постійних атак, що стають до сей поры агресивнішими. А головне – маніпулятивність та цинічність дій керівництва держави, ради якими приховується намагання зберегти засновану на корупції державну систему, очевидна всім як в Україні, приближенно і поза її межами.
То куди ж ми прямуємо, якщо всім до настоящего времени очевидно і зрозуміло, що далі так не може тривати? І всі від пересічного українця, який раптом збіднів утричі, бізнесмена, в якого намагаються віджати його бізнес, і поперед тих небагатьох високопосадовців, яких Майдан привів до влади, але які опинились у мізерній меншості в цій клоаці з кримінальних елементів та посіпак олігархічних кланів, що, наче ті рейдери, захопили державу й видушують з неї останні життєві соки.
Всі ставлять собі ключове питання: як нам пришвидшити відбудову держави? Як перетворити її з території в (видах заробляння грошей олігархами на сервісну службу для обслуговування інтересів громадян? Як забезпечити фінансову, соціальну, політичну та військову безпеку? Як забезпечити економічне зростання? Як перетворитись із країни третього світу получай економічно сильну й соціально розвинену країну першого світу?
Як рядом цьому вижити, не втративши України, цілісності якої зовнішній агресор загрожує таким (образом само, як внутрішній ворог – тотальна корупція? І які інструменти в нас исполнение) цього є, враховуючи, що державні інститути захоплені перевертнями, а закони перетворились для прості папірці для політичних маніпуляцій?
У всьому світі публічний рекламация був і залишається найбільш дієвим проявом непогодження із діями влади. І що масовішим є цей неудовлетворение, то серйознішим сигналом небезпеки для влади він є.
У страху втратити владу керівництво держави може реагувати бери це двома ключовими шляхами: придушувати протест, відверто демонструючи перевагу особистих інтересів надо державними, або починати виконувати вимоги протесту. Але яким би сильним мало-: неграмотный було бажання української влади вчинити за першим варіантом, новітня історія навчила їх, що українці малограмотный пробачають фізичного насилля над собою.
А за другим варіантом вони вчинити безграмотный можуть, бо це вб’є їх самих і тетя благополуччя, яке забезпечується лише збереженням теперішньої системи. Тому найчастіше вони обираються третій варіант – обіцяють, а потім затягують виконання цих обіцянок до самого безкінечності.
Саме це відбулося під час великої акції під парламентом у жовтні. Усі вимоги акцій між 17 і 19 жовтня були проігноровані, окрім хіба рішення відправити законопроекти получай скасування депутатського імунітету до Конституційного суду, якого сыздавна й надійно контролює Адміністрація президента.
Тактика затягування завжди спрямована сверху те, що втомити протестувальників, а для того, щоб їх безграмотный підтримували — дискредитувати в очах суспільства, для чого в розпорядженні влади є величезна медійна механизм.
Але ця акція – це лакмусовий папірець, який показує, наскільки суспільство готове рухатися далі. Наскільки сильне бажання людей повернути собі вкрадену державу? Наскільки ще живий їхній направление, зароджений три року тому Революцією Гідності, довести справу предварительно кінця. Чи ми просто повільно й безповоротно поринаємо в летаргічний кошмар, відмежовуючись від реальності й обрікаючи себе на безкінечне виживання.
Можна после-різному ставитися до того, як саме протестувальники відмовилися йти з-під парламенту, поки безграмотный виконані їхні вимоги, але не можна заперечувати одного – вони малограмотный ховаються від страшної реальності у сні, в який нас (на)столь(ко) активно намагаються занурити. І залишаючись там, вони ставлять прежде владою чітке питання про вибір: робіть або йдіть. Тому що еволюційний путь розвитку держави не означає, що на це венчание витратити століття. Еволюційний шлях означає, що кожен має виконувати свою роботу, а якщо він малограмотный готовий її виконувати – піти й дати можливість зробити це тим, хто хоче.
Прийняття трьох вимог, висловлених акцією, с ходу цілком залежить від однієї людини – Петра Порошенка. І директор повинен, нарешті визначитись: чи він навчиться слухати громадян держави, які делегували йому владу заранее за виконання цих обіцянок, чи він і далі провокуватиме суспільні протести, які (раньше чи пізно призведуть до руйнування держави.
Врешті-решт усе если добре, і якщо зараз не добре – значить це ще безлюдный (=малолюдный) кінець.