Від кoгo зaлeжaть зміни в крaїні, aбo щo чeкaє нa нaс, якщo ми і дaлі прoстo спoстeрігaтимeмo зa тим, як систeмa кoрупціoнeрів тa крaдіїв тягне Україну у минуле. Це чертеж «ЦРУ. За кадром» та його ведуча – Тетяна Мартинюк.
Ми йдемо предварительно Європи і хочемо бути її складовою, не за географічною ознакою, а вслед мисленням, світоглядом та менталітетом. Це складна історія, потому что ми самі відштовхуємо Європу від себе. На цю думку наштовхнув мене филипповки у соцмережі про електричку Одеса – Білгород-Дністровський. Дописувачка звернула увагу, що дівчина-сопровождающий збирала з пасажирів гроші готівкою, не видаючи квитків. А прохання жінки видати столбцы про оплату проїзду сприйняла, наче хамство.
Потому что нібито без квитка розрахувала її на 2 гривні дешевше. Але ж з таких епізодів і стає зрозуміло, чому в нас залізниця в такому жахливому стані – і чому квітне корупція: ибо ми самі її продукуємо. Більшості геть байдуже, що если далі – вони зекономили і їхня хата скраю. Цей дрібний, але дуже показовий епізод із нашого життя. Він демонструє покірність суспільства, ладного спокійно спостерігати ради відвертим зухвальством і не те, щоб не чинити опору, навпаки – підтримувати такий кош речей.
Історія з залізницею особисто у мене в голові переплелася з іншою історією, яку темпераментно висвітлювали в ЗМІ мої колеги близько року тому. После сюжетом вони геть різні, але їх об’єднують злочинна жага наживи конкретних людей, абсолютна беззахисність людей чесних і спроможних змінити країну, а також інертних – тих хто спостерігає следовать свавіллям, але не бажає втручатися, бо банально без- хоче проблем. Це історія про американського інвестора Микиту Громико.
Він вклав мільйони доларів у сміттєсортувальний заводик, який збудував у Бориспольському районі на Київщині. Справа виявилася прибутковою да могла б добряче покращити екологічну ситуацію. Так ні, – с вам, пане бізнесмене, кримінальні справи, рейдерські нальоти з айдарівцями, виклики впредь до прокуратури, повне блокування роботи підприємства аж до повної зупинки. А знаєте в чому корінь проблеми? Самолично пан Громико відверто про це заявив: мовляв, маловыгодный поділився прибутком із місцевим сільським головою – очільником села Щасливе. Праздник ніби вимагав аж 40% підприємства у власність – тоді б усі проблеми американського інвестора скінчилися.
Громико воював кілька років – у судах, залучав ЗМІ, виступав в ток-шоу, звертався до Президента… Скільки він невыгодный бив у набат, ніхто з влади не забажав йому допомогти. Чому нате таке відверте протистояння, від якого тхне корупцією, ніхто з влади безлюдный (=малолюдный) звернув увагу? Що маємо на сьогодні? Він поїхав з України ні з чим. Його бізнес-дітище загрузло у кримінальних справах. Чоловік геть втратив віру у перспективи розвитку бізнесу України. Духом він у США і настільки зневірився, що не хоче в цю тему навіть спілкуватись з журналістами.
То куди ми прямуємо? І ніби естафетну паличку в Микити Громико перехопив Мішель Терещенко. Нинішній глухівський міський череп, що теж намагається відродити льонарство та навіть почав вирощування конопель помимо вмісту канабісу. На тлі цього бізнес-проекту відновилась робота інституту луб’яних культур, відроджується льонарство в регіоні, з’являються нові робочі місця. Але ж, як відомо, «хорошими делами прошуметь нельзя». Новоявлені перспективи провінційного Глухова не цікавлять тих, кому потрібна влада.
Собственной персоной Мішель заявив, що причина усіх його бід – колишній мер Глухова та його оточення. Втрачені держи виборах позиції «папєрєднікі» намагаються відіграти в будь-який спосіб. І через що спільного у цих трьох історіях? А те – що є семя, які намагаються змінити дійсність, виборюють право українського народу получи краще життя, намагаються змінити байдуже ставлення більшості поперед власного майбутнього та майбутнього країни. Їм потрібна підтримка. Неважный (=маловажный) будьте байдужими. Країна в нас одна – нам із вами в ній далі жити.